Старий гуцуле, ось мій кріс,
мені вже зайвий він...
Бери мій кріс, сідай на віз
і їдь мерщій в загін.
Знайдеш найстрашого у нас,
що сива борода,
скажи, що виконав наказ
розвідник Лобода.
Скажи: канони на горі,
гостинець під вогнем.
Всю ніч мигають ліхтарі,
а стежка на Черем...
поки що вільна. Хай ідуть –
там скрізь густий полин.
Скажи, нехай мене не ждуть
додому на Волинь.
1943 р, партизанський загін Ковпака
Лаконічна драматична балада-заповіт про смертельно пораненого партизанського розвідника, який ціною власного життя виконує бойовий наказ у карпатських нетрях.
Поезія написана безпосередньо в горнилі воєнних подій 1943 року під час виснажливого Карпатського рейду Сумського партизанського з'єднання Сидора Ковпака. У карпатських ущелинах та на перевалах загони вели безперервні бої в оточенні елітних гірськострілецьких частин ворога, а порятунок поранених і передача розвідувальних даних часто залежали від допомоги місцевих мешканців — гуцулів.
У творі зафіксовано конкретні реалії карпатського театру бойових дій (гора Черем, гірські гостинці, гуцульські села), а також відбито трагічну долю бійців, відрізаних від рідного дому на тисячі кілометрів і приречених на безіменну загибель серед чужих скель.
Вірш укладено у формі тристопного та чотиристопного ямба (ямбічний коломийковоподібний лад баладного типу) з перехресним римуванням (аБаБ) та чергуванням чоловічих і жіночих рим (кріс — віз, він — загін; нас — наказ, борода — Лобода).
Ритм уривчастий, редукований, із переривчастою інтонацією та психологічними паузами (трикрапки, тире), що майстерно передає згасаюче дихання тяжкопораненого воїна. Звукова організація спирається на глухі приголосні та стислі карбувальні закінчення слів.
Художня структура вірша становить передсмертний монолог-інструктаж розвідника Лободи, звернений до літнього гуцула. Передача власної зброї («ось мій кріс, мені вже зайвий він») постає найвищим жестом усвідомлення неминучого кінця: воїн залишається безборонним перед лицем смерті, дбаючи винятково про передачу координат та виконання наказу.
Образний ряд насичений суворою військовою топографією: «канони на горі», «гостинець під вогнем», «мигають ліхтарі». Гора Черем та її вільна стежка через полинові хащі стають просторовим орієнтиром порятунку для побратимів, тоді як полин традиційно виступає метафорою гіркоти, втрати й передчуття загибелі.
Кульмінація монологу — звернення розвідника до командира («найстаршого у нас, що сива борода», в якому вгадується постать Сидора Ковпака) та стримане, позбавлене сентиментальності прощання з рідною Волинню. Герой гине з виконаним військовим обов'язком, без патетики приймаючи свій трагічний вибір.
Теми: військовий обов'язок · партизанський рейд · самопожертва · Карпати · прощання · балада