Привчав мене батько трудитись до поту,
А мати — любити пісні.
Спасибі вам, рідні, за щиру турботу,
Наука згодилась мені.
Своїми руками копав я траншеї,
Ходив мурувать тракторбуд.
І радий, що з піснею нині моєю
В роботу вливається люд,
Ровесники, друзі мої сивуваті,
Розумні батьки і брати,
Привчайте дітей працювати й співати!
Виховуйте, в кожного серце крилате,
Бо їм наше завтра нести.
1960
Гімн спадкоємності поколінь, праці та пісенній духовності як визначальним моральним орієнтирам українського народу. Твір сповнений життєствердного пафосу, щирої вдячності батькам і громадянського заклику плекати в дітях духовно багате, «крилате серце».
Вірш написано 1960 року — у період хрущовської «відлиги», коли в радянській українській літературі поруч із виробничою та відбудовчою тематикою посилилася увага до родинних цінностей, народної моралі та виховних засад. Платон Воронько, фронтовик і колишній партизан-ковпаківець, у цей зрілий період творчості дедалі частіше звертався до автобіографічних спогадів про юність, зокрема про важку працю на розбудові промисловості та зв'язок із рідною землею.
Згадка про «тракторбуд» є прямою алюзією на біографію самого поета, який у молодості закінчив автогенно-зварювальний технікум і працював на спорудженні Харківського тракторного заводу (ХТЗ). У творі переплелися особистий гарт перших п'ятирічок, фронтовий досвід і звернення поета-ветерана до свого сивочолого покоління з настановою передати молоді моральний стрижень — чесну працю й любов до пісні.
Вірш являє собою тринадцятирядковий поліметричний твір із домінуванням трискладових стоп (переважно анапест із цезурними зсувами та вкрапленнями амфібрахія), що надає звучанню пісенно-маршового, ораторського руху. Ритміка спирається на чергування чотиристопних та тристопних рядків, посилюючи декламаційну енергію та ритмічний драйв публіцистичного монологу.
Римування у першій частині класичне перехресне (абаб) з гармонійним чергуванням жіночих і чоловічих клаузул («поту — турботу», «пісні — мені», «траншеї — моєю», «тракторбуд — люд»), яке у фінальній частині змінюється кільцево-охопною та змішаною схемою (вгввг) («сивуваті — співати — крилате», «брати — нести»), що акцентує кульмінаційне звернення-заклик.
Образна система твору тримається на бінарній опозиції та водночас нерозривній гармонії двох начал: батьківського (фізичний гарт, обов'язок, «праця до поту») та материнського (емоційно-естетична основа буття, душевна тонкість, «пісня»). Автор зводить ці фундаментальні родинні уроки до універсальної формули гармонійної особистості, де будівнича снага живиться внутрішнім ліризмом.
Художній простір розгортається від інтимно-біографічного спогаду (копання траншей, будівництво індустріальних гігантів) до широкого соціокультурного узагальнення, де пісня стає органічною часткою всенародної співпраці. Мотив мозолястої праці тут позбавлений примітивного схематизму; він сакралізується як акт чесного служіння рідній землі та людям.
Ключовою метафорою фіналу стає «крилате серце» — романтичний символ піднесеної мрії, натхнення та відданості майбуттю. Поет підкреслює, що лише синтез суворої дисципліни праці та окриленості народною піснею здатен сформувати покоління, спроможне гідно «нести завтра».
Теми: батьки і діти · спадкоємність поколінь · уславлення праці · пісенна душа народу · громадянська лірика · виховання та мораль