Смереки сині,
Сріблясті буки
Здіймають в небо стопалі руки,
Мені махають через Карпати:
— Приходь спочити,
Пісень співати.
Ми всі шумливі, живі, здорові,
У наших жилах — краплини крові,
Яку пролив ти на верховині. —
Гукають буки,
Смереки сині.
І я той поклик вчуваю радо,
Лечу душею до зеленграда,
Де грають гуки
В камінній ріні,
Де срібні буки,
Смереки сині.
Світла елегія пам'яті та присвяти гірському краєвидові, де карпатський ліс виступає живим побратимом поета-партизана, освяченим колись пролитою за свободу кров'ю.
Поезія генетично пов'язана зі спогадами про надважкий Карпатський рейд партизанського з'єднання Ковпака 1943 року, під час якого Воронько зазнав тяжких поранень у боях на полонинах та гірських перевалах. Повоєнне повернення до цих спогадів у 1950-х роках набуває в поета просвітленого, ностальгійно-вдячного звучання.
Твір відображає історико-культурну тенденцію повоєнного примирення з пам'яттю про пережиту трагедію через поетизацію простору Західної України та утвердження нерозривного зв'язку між східноукраїнськими бійцями й карпатським краєм.
Вірш написаний тристопним хореєм із перемінним чергуванням дактилічних, жіночих та чоловічих закінчень, що надає ритму виразної пісенно-романсової мелодики, спорідненої з коломийковими та гуцульськими танцювальними інтонаціями.
Строфіка організована за принципом музичного рондо: лейтмотивні рефрени («Смереки сині, / Сріблясті буки») створюють обрамлення та перегуки між строфами. Звукова тканина сповнена сонорних і м'яких приголосних ([с'], [р], [л], [н']), які передають шелест вітру в кронах смерек та гуркіт гірських річок («де грають гуки в камінній ріні»).
Провідний художній прийом твору — глибоке персоніфіковане одухотворення природи: дерева наділені «стопалими руками», людським голосом та здатністю зберігати пам'ять про битви. Звернення смерек і буків до ліричного героя («Приходь спочити, / Пісень співати») перетворює колишній простір смертельної битви на священний простір катарсису й миру.
Метафора «у наших жилах — краплини крові, яку пролив ти на верховині» є семантичним осердям твору: вона стверджує містичний акт братерства між людиною і землею, де жертва воїна проростає живильним соком могутнього лісу.
Образ «зеленграда» розгортає урбаністично-казкову метафору карпатського пралісу як недосяжного, вічного храму краси та сили, куди душа поета прагне втекти від життєвої метушні задля творчого й духовного відродження.
Теми: Карпати · пейзажна лірика · пам’ять про війну · людина і природа · пісенна поезія