Сплесне галуззям над собою
Стара тополя і зітхне
Червоно-жовтою журбою,
Яка, мов спалах, промайне.
Вона з одним листком багряним
Притисне бростку до грудей
І огородиться туманом
Од зір, од сонця, од людей.
Коли ж дихне пора погожа,
Стара одягнеться в атлас,
Зламає трухлу огорожу,
Всміхнеться, мила і пригожа,
До зір, до сонця і до нас.
О, як вона на мене схожа!
А може, схожа і на вас?
Елегійний роздум про невблаганну осінь життя та непереможну віру в духовне оновлення, розкритий крізь психологізований образ старої тополі.
Вірш репрезентує зрілу філософську лірику Платона Воронька кінця 1960-х — 1970-х років. Хоча поет увійшов в українську літературу насамперед як автор героїчних фронтових і партизанських балад, у пізній період його творчість помітно поглиблюється медитативністю, психологізмом та зверненням до екзистенційних тем старіння, самотності й зв'язку поколінь.
В українському фольклорі й класичній літературній традиції (зокрема у Тараса Шевченка) тополя постає знаковим символом жіночої недолі, туги та самотності. Воронько ж інтерпретує цей фольклорний архетип по-новому: стара тополя стає уособленням гідного згасання й водночас незнищенної життєвої снаги, здатної перебороти будь-яку глуху ізоляцію.
Твір становить собою цілісну 15-рядкову строфоїдну структуру, скомпоновану на основі чотиристопного ямба з чергуванням жіночих і чоловічих клаузул.
Римування динамічно еволюціонує: від класичного перехресного (абаб у першому чотиривірші) та охопного (вггв у другому) до фінального сплетіння на спільну риму (дедеед), що інтонаційно підкреслює філософський висновок-узагальнення.
Центральним художнім прийомом вірша є розгорнутий паралелізм: природний цикл в'янення й весняного відродження безпосередньо екстраполюється на внутрішній світ ліричного суб'єкта. «Червоно-жовта журба» та «бростка», притиснута до грудей, символізують збереження життєвого зародка під покривом життєвої осені — пам'ять про весну й надію на неї серед холодної тиші.
Образ «трухлої огорожі», якою тополя спочатку відгороджується «од зір, од сонця, од людей», передає стан психологічного замикання, відчуження та захисної самоізоляції літньої людини. Її руйнування у весняну «погожу пору» знаменує тріумф відкритості світові, подолання самоти та повернення до живої гармонії космосу і соціуму.
Фінальна пуантель («О, як вона на мене схожа! / А може, схожа і на вас?») розмиває межі між суб'єктом і об'єктом спостереження, підносячи суто пейзажну замальовку до рівня глибокої філософської рефлексії про спільну людську природу, схильну до періодів втоми й неминучого душевного воскресіння.
Теми: філософська лірика · пейзажна лірика · старіння і молодість · духовне оновлення · гармонія людини і природи