Я той, що греблі рвав
Воронько Платон
"… Той, що греблі рве".
Леся Українка
"Лісова пісня"
Я той, що греблі рвав.
Я не сидів у скелі,
коли дуби валились вікові.
У партизанській лісовій оселі
на пережовклій, стоптаній траві
лежав, покритий листям пурпуровим,
і кров текла по краплі крізь бинти,
а лісовик з обличчям сивобровим
питав мене: "Чи всі порвав мости?"
– "Усі...".
Тоді, схилившись наді мною,
сиділа ніжна Мавка цілу ніч,
туманною повита пеленою,
із карабінним чересом опліч,
вона, зітхнувши, почала співати:
"Чому ж сього не можна запитати?
Он, бачиш, там питає дика рожа:
"Чи я хороша?"
– А ясен їй киває в верховітті:
"Найкраща в світі".
– "Ти, найкраща в світі,
врятуй мене,
бо там, на синім Пруті,
іще стоять незірвані мости,
по них повзуть прожерливі і люті
зелені змії".
– "Можу принести
жив-гай-трави – і смерть вона відгонить".
І принесла, оббігавши луги.
І полетіли ферми й ланжерони
на прикарпатські гострі береги
у грозовому реготі веселім.
Я той, що греблі рвав,
а не сидів у скелі.
1946 р.
Про вірш
Драматична балада-сповідь поєднує фольклорно-міфологічний пласт «Лісової пісні» Лесі Українки з героїчним пафосом партизанського Карпатського рейду, утверджуючи чин жертовної боротьби та незламність волі підривника.
Історія
Вірш постав у перші повоєнні роки як глибоке художнє переосмислення драматичного бойового досвіду Платона Воронька. Будучи командиром підривної групи в партизанському з'єднанні Сидора Ковпака під час Карпатського рейду 1943 року, поет неодноразово виконував смертельно небезпечні завдання зі знищення залізничних мостів, віадуків та комунікацій на Прикарпатті (зокрема на річці Прут), дістав тяжке поранення й дивом уцілів.
Епіграф із драми-феєрії Лесі Українки та інтертекстуальний діалог із постаттю «Того, що греблі рве» полемічно трансформують міфологічний образ руйнівної природної стихії в усвідомлений чин визвольної боротьби: ліричний герой рве греблі окупації не зі сліпої люті, а заради відродження життя й захисту рідної землі.
Форма
Твір написано п'ятистопним ямбом із перехресним римуванням (АбАб) та чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, проте строфічна структура розмита: текст розгортається єдиним наскрізним драматичним монологом-оповіддю, насиченим діалогами та прямою цитацією казково-пісенних реплік.
Метрична динаміка посилюється синкопованими паузами, анжамбеманами та вкрапленням фольклорних рефренів. Звукопис будується на експресивній алітерації сонорних [р], [л] та вибухових [г], [б], [д] («полетіли ферми й ланжерони на прикарпатські гострі береги у грозовому реготі веселім»), що передає гуркіт вибухів та бурхливий потік гірської води.
Як читати
Центральний конфлікт твору розгортається між пасивним очікуванням («сидіти у скелі») та активним дієвим бунтом проти ворога й смерті. Поранений підривник у лісовій оселі постає на межі буття й небуття: пурпурове листя та бинти символізують пролиту кров і жертовність, а фольклорні персонажі — мудрий сивобровий Лісовик і Мавка з карабінним чересом — персоніфікують саму українську природу, яка благословляє партизанський чин.
Особливої поетичної глибини образу Мавки надає парадоксальна деталь — «карабінний черес опліч», що перетворює ніжну карпатську німфу на войовницю та соратницю бійця. Вороги метафорично означені як «прожерливі і люті зелені змії», що повзуть мостами над синім Прутом, а міфічна «жив-гай-трава» стає символом незнищенної життєвої сили народу.
Фінал твору закільцьовує початковий мотив: руйнування інженерних споруд («ферми й ланжерони») сприймається не як руїна, а як очисна стихійна перемога («грозовий регіт веселий»). Герой утверджує свою ідентичність непокірного борця, чий вибір — діяти у вирі історії, а не ховатися від її викликів.
Теми: партизанський рух · інтертекстуальність · героїчний чин · карпатський рейд · міфопоетика · пам'ять війни