За літо стомлена мілесенька ріка
Вповільнює ходу свою синяву.
Вона не мріє про дніпрову славу,
Не тішиться стрибками з лотока.
Але коли в закови забере
Зима їй ноги і ласкаві руки,
Ріка обуриться:
"За що терплю я муки?.." —
І повінню кайдани роздере.
В тім герці волею наповниться душа,
А тіло силою наллється молодою, —
Ріка млини затопить до коша,
А може, й греблю пустить за водою.
Алегоричний образ скромної річки, яка терпляче зносить літню втому, проте в час крижаного уярмлення знаходить у собі бурхливу снагу до бунту й визволення.
Поезія постала на ґрунті глибокого відчуття природи рідного авторові Полісся та Сумщини, багатих на спокійні лісові річечки й водяні млини, що з дитинства живили поетичну уяву митця.
Водночас вірш несе в собі виразний підтекст партизанської та народної психології: у прихованій потузі зовні лагідної ріки прочитується характер українського народу — терпеливого у повсякденні, але нестримного й нищівного для кайданів у мить національного чи екзистенційного випробування.
Вірш написаний класичним п'ятистопним ямбом із пірихіями, що передає сповільнену, плинну течію води в першій строфі та наростання гнівної динаміки у другій і третій строфах. Строфічна організація являє собою три чотиривірші (катрени).
Римування першої строфи охопне (кільцеве: ріка — синяву — славу — лотока, абаб/абба модифікація), другої та третьої — перехресне (забере — руки — муки — роздере; душа — молодою — коша — водою) з чергуванням жіночих і чоловічих рим. Алітерація звуків [р], [з], [к] у другій строфі фонетично матеріалізує скрегіт криги й тріск розірваних пут.
Початкова експозиція змальовує ріку з ніжністю та пестливістю («мілесенька ріка»), підкреслюючи її смиренність: вона не претендує на велич Дніпра і задовольняється рутинною працею. Ця лагідність маркується епітетами «синява хода» та «ласкаві руки», що уособлюють миролюбний плин буття.
Драматичний перелом відбувається із приходом зими, метафоризованої як тюремник, що заковує ріку в кайдани. Тут оживає міфологема бунту стихії: ріка персоніфікується у воїна-борця, який не терпить насильства й піднімається на «герць». Обурення поневоленої природи переростає в могутню весняну повінь, що трощить штучні перешкоди.
Фінал вірша набуває титанічного, визвольного звучання: оновлена душа наповнюється волею, а плодами бунту стає стихійна руйнація консервативного ладу («млини затопить до коша, / А може, й греблю пустить за водою»). Тиха вода розкриває свій істинний бунтарський потенціал, перетворюючись на символ нескореності.
Теми: природа · воля і неволя · бунт · повінь · алегорія · незламність духу