Бабусина казка

Яків Щоголів

(Д. І. Багалію)

Ви б мені, серденько, іноді з ласки
Та розказали хорошої казки! —
Так колись підвечір дівчина мила
Рідній бабусі своїй говорила.

Казку сказать тобі? Ох, моя ненько!
Мабуть, чи й знаю яку я, серденько!
Сьомий десяток кінчаю на світі, —
Де ж то мені вже казки говорити?
Всі, які знала, які коли чула,
Всі ж таки, всі їх давно я забула!
Та однії я не матиму сили,
Мабуть, забути, поки й до могили.
Дуже стара я; гріхи б замоляти
Треба у бога, та царства прохати;
А і тепер, як давнину згадаю,
Наче я щастя колишнє вертаю!
Я про ту казку і досі мовчала, —
Ну, та вже слухай, коли нагадала.

Мала я батька, була в мене й мати-
Так немов треба сю казку почати.
Батько був добрий, і мати нічого,
Я до їх линула, як ні до кого;

Я їх любила, що більше й не можна!
Знали нас люди, жили ми заможно.
Був у нас добрий будинок з вербини,
Гонтовий дах, димарі із цеглини;
Четверо вікон дивилось в садочок;

Все — і вітряк, і криниця, й ставочок.
Пар з півдесятка товару держали,

Яків Щоголів — Нива Яків Щоголів — Рокита Яків Щоголів — До чарівниці Ще 171 твір → Біографія Якова Щоголіва

Хуру щогоду на Дін виряджали,
Батько було те, що й крамом торгує,
Мати в коморах добром порядкує;
Я ж мій город та вишник доглядала,
Хусточки шила та пісні співала…

Ти не дивуйся, що я ізігнулась:
Чом не зігнутись, як щастя минулось?
Е, я хороша була молодою!
Ти вже, дитино, не будеш такою!
Рівна, як щогла, гнучка та висока,
Біла, як крейда, та ще й чорноока,
Вродою все я село дивувала!
Та через вроду либонь і пропала!

Стала я день поза днем підростати
Й чую, що іноді батькові мати
Кажуть: пора б уже нашій дитині
Віно складати потроху у скрині.
Й правда, що віна багато надбали.
Чом і не дбати: одну мене мали.
Я ж, було, наче нічого й не знаю:
Сяду в садочку та пісню співаю!

Стала в селі я на славу. За мною
Хлопці на ігрищах ходять юрбою,
Линуть до мене, за мене аж б'ються;
Подруги з ремства лютують та рвуться;
А про сватів уже — що і казати?
Лізли, як мухи, до нашої хати!
Батько, було, їх звичайно вшанує,
Мати смачним гарбузом нагодує;
От вони з сорому вийдуть тихенько
Та й шкандибають додому швиденько.
Все ж ти хоч бігай — не бігай неволі,
А не втечеш неминучої долі!
Й я не втекла її: пісні співала,
А у тенета, як сарна, попала.

Мали сусіди хорошого сина:
Був він їм смирна і добра дитина.
Ми й уподобали одне одного;
Змовились, — от і пішла я за його.

Тихо один рік і другий минає, —
Щастя нікуди від нас не тікає:
Він мене любе, жаліє, шанує,
Серденьком зве і голубе, й милує.
Третього ж року щось став сумувати,
Кинув хазяйство, цурається хати;
В річах чудне щось і в очах утома,
Всім він нудиться і в людях, і дома;
Холодно, каже, у стінах могили:
Треба як-небудь розважити сили!

Раз я проснулася. Бачу — світає,
А чоловіка вже в хаті немає:
Кажуть, що верхи поїхав із дому
Сам, а куди — не сказав він нікому.
Ждали обідать, вечеряти ждали,
З тим, що без його і спать полягали.
Тиждень, і другий, і третій минає,
А чоловіка додому немає;
Все він — і жінку, й домівку покинув,
Та з того часу, як вітер, і згинув.
Ох, моя ненечко, довго я билась,
Плакала ніченьки, вдень я нудилась;
Бога й святих його щиро молила,
Двічі у Київ на прощу ходила…
Все ж таки щастя не швидко вернулось;
Як і вертатись тому, що минулось?

Третьої весни сиджу я у хаті,
Батькові ш'ю сорочки мережчаті
Та й поглядаю раз по раз в віконце:
Ті ж, що учора, і небо, і сонце,
Ті ж і квітки на вгороді сміються,
Ті ж очерети по берегу гнуться,
Небо прозірне без краю синіє,
В полі зеленому марево мріє…
Але щось з степу немов подалося;
Куряво шляхом густе подалося!
Скрипнула хвіртка. Я вийшла. Ох, ненько!
Стукнуло в мене недурно серденько!
Бачу — вояка з коня вороного
Зскочив на землю, сідла дорогого
Ледве черкнувшись на мить острогою;
Важний і бравий він став перед мною:
Кунтуш багатий, широкі вильоти,
Шапка червона, з сап'яну чоботи;
Пояс по стану гнучкому повитий,
Із оксамиту, ще й золотом шитий.
Пил обмахнувши і кинувши в кучу
Ратище, шапку і шаблю блискучу,
Каже він: "Ти й не змінилась, Оксана!
Як же без мене жила ти, кохана?
Глянь-бо на мене: хіба не пізнала?"
Я, як стояла, так зразу і впала!
Він нахилився, мене підіймає,
В очі цілує, за стан обіймає.
"Відкіль, кажу я, ти, рідний мій, взявся
"Адже аж з Дикого Поля примчався!
Нудно без тебе зробилось, так з Січі
От я й приїхав, щоб глянути в вічі,
Прямо ж у вічі твої, моя любко,
Та подивитись на тебе, голубко!"

Весело стало нам всім після того:
Він без привіту не кине нікого,
Всіх в слободі, кого зна і не знає,
З ранку до ночі гулять зазицає.
Руку засуне в глибоку кишеню,
Витаска грошей повнісіньку жменю,
Кине круг себе та й крикне: "Горілки!
Грайте цимбали, скрипки і сопілки!
Хай усі люди на слободах знають,
Як запорожці бенкети справляють!"
Так прогуляв він три тижні та й каже:
"Ну, та й обридло! Нехай тобі, враже,
Вдень і вночі про той бенкет приснить
Се й запорожцю то можна вже впиться
Кинув Василь мій відразу гуляти,
Смирний зробився; мене шанувати
Став він без міри; на ярмарок піде,
З ярмарку кіньми додому приїде;
Скриню і другу розкриє. Мій боже!
Скільки він краму із скринь тих положе!
Каже— "Та годі, Оксано, робити:
Є в мене за що добра накупити".

Слухай, голубко! Не мало живу я
На світі років, а й досі ношу я
Крам, що надбав він; іще й твоя мати
Довго носила; та буде що дати
З його й тобі, моє серце, на віно, —
Тільки носи на здоров'я, дитино!
Що ж я мелю! А про казку й забула!

З тиждень чи зо два й тепер проминуло.
Бачу — Василь мій задумався знову.
Шепче коневі невідому мову,
Збрую блискучу йому натягає,
Шаблю до боку за ремінь чіпляє;
Глянув на сонце, промовив: "Не рано,
Ну, прощавай же, серденько Оксано!
Десь на степах з татарвою поб'юся,
А до тебе таки, мила, вернуся!"
Я й за стремена вхопитись не вспіла,
Як по дорозі кура полетіла, —
Вітер із степу на мене повінув…
Згинув! Як вітер, Василечко згинув!..

Чим же я казку мою закінчаю?
Ти б захотіла, голубко, я знаю,
Щоб мій Василечко знову вернувся,
Знову до мене близенько горнувся,
Та й доживали б ми віку умісці?
Ні, як поїхав — пропав він без вісті!
Ми вже й до Січі тієї ходили,
Так козаки нас туди не пустили:
Як запорожця, говорять, шукати, —
Швидше вам вітру у полі піймати!
Буде живий він, так ви дожидайте,
Вбито ж де-небудь, то вже вибачайте!

Мабуть, не струмінь тих сліз пролила я,
Як передихала, як прожила я,
Поки те горе хоч трохи забулось, —
Я і не знаю; та все вже минулось!
Так повсегда воно в світі буває:
Долю й недолю могила ховає!
От я і казку тобі розказала…

"За що ж його ви, — дівчина питала,—
Щиро любили, за ним побивались,
Вік свій губили, слізьми обливались?
Адже по вас він, не бійсь, не вбивався,
Та чи любив вас, а тільки що грався?
Ще ж і п'яниця; та, мабуть, і гроші,
Ті, що шпурляв він, були нехороші?"

"Геть ти, дитино, не тямиш нічого!
Вам гречкосії до смаку; а в його
Серденьку кров запорожця кипіла, —
Тим же без міри його я любила!"

Про вірш

Епічно-лірична поема-сповідь старенької оповідачки про втрачену молодість, зниклий заможний патріархальний рай Слобожанщини та фатальне кохання, сповнена світлого суму й туги за незворотним минулим.

Історія

Вірш увійшов до другої поетичної збірки Якова Щоголева «Слобожанщина» (1898), яка узагальнила багаторічні розмисли митця над історичною долею, побутовим укладом та морально-етичними основами рідного краю. Присвята видатному історикові Дмитрові Багалію підкреслює глибокий краєзнавчий, етнографічний та історіософський характер твору: поет прагнув зберегти для нащадків живий голос зникаючої патріархальної старовини.

Твір репрезентує пізній період творчості Щоголева, позначений посиленою увагою до руйнації традиційного слобожанського космосу під тиском капіталізації кінця XIX століття. В описі родинного гнізда відтворено класичні деталі заможного старосвітського господарства — будинок із вербини, ґонтовий дах, вітряк, чумацькі хури на Дін, що фіксують реалії Слобідської України доби її розквіту.

Форма

Твір написано чотиристопним хореєм із пісенно-оповідною інтонацією, що органічно наслідує живий ритм народного сказу та баладного розповідного жанру. Поєднання пірихіїв і повнонаголошених стоп надає монологові старенької природної невимушеності та задушевного ліризму.

Строфіка базується на парному римуванні (суміжному, AABB) з чергуванням жіночих рим, що зближує поезію з фольклорними думами й баладами. Звукопис твору виразно пластичний, опертий на м'які приголосні та протяжні голосні, які підсилюють затишний, інтимний колорит довірливої вечірньої розмови.

Як читати

Центральним художнім прийомом твору є контраст між теперішнім фізичним згасанням ліричної героїні («сьомий десяток кінчаю», «зігнулась») та сліпучою вродою й достатком її юності («рівна, як щогла», «біла, як крейда»). Своєрідний жанровий парадокс — обіцянка розповісти «казку», яка виявляється гіркою й правдивою біографією — розкриває трагізм людського існування, де щастя постає ефемерною ілюзією, казковим сном.

Поетичний простір садиби (садочок, вишник, вербина, криниця) наділений ознаками втраченого аркадійського раю. Через призму індивідуальної жіночої долі Щоголев змальовує загальнонаціональну елегію: минущість людської молодості збігається із занепадом споконвічного родового побуту, залишаючи лише нетлінну пам'ять, котра зігріває душу на порозі вічності.

Теми: Слобожанщина · патріархальний побут · втрачена молодість · історична пам'ять · сповідь · минущість буття

Усі поети