Братерство
Яків Щоголів
Ввічливу й безсумну я згадав давнину:
З вірою в високе ми ішли в храмину
Розуму й освіти, в ту щасливу пору,
Як не знає серце смути, ні докору.
Млоддю і цвіченєм[1] ми тоді лишились,
В стекла веселкові восліпи дивились:
Фарбами з бакану, ярі і цинобрі[2]
Пензель краєвиди нам писав на обрі[3].
Як в огню, на скелях вежі піднімались;
В оболоках легких кораблі качались;
На високі гори налягали гори;
Верх їм корунили лаври й сікомори[4]…
Більше аніж себе других ми любили;
Бо гарячим кипнем сили в нас кипіли;
І не раз здавалось, що такій омані,
Скільки б не жили ми, то не буде грані.
Ледве ж поза нами здалечились стіни
Нашої святої й чистої храмини,
Зараз стуманіли, змеркли і побились
Стекла, скрізь котрі ми восліпи дивились.
Кожному упала нарізна дорога, —
Смілому багата, смирному убога:
Беркути відразу вдарилися вгору,
Полапцем полізли равлики у нору.
Незнать ніч за ніччю, день за днем летіли;
Сильні собі гнізда високо мостили
І, порвавши зразу спільність панібратства,
Вдарились до мочі, шани і багатства;
Опісля ж, як з меншим, іноді стрівались,
То й признать при людях злидаря боялись
Так орел, осягши скельної вершини,
Дивиться зневажно на малі тварини!
Примітки:
[1] Освіта (польськ ).
[2] Назви фарб.
[3] Обрій.
[4] Осокори.
Про вірш
Глибока елегійна рефлексія про втрату юнацького ідеалізму, розпад університетського побратимства та цинічне розшарування колишніх однодумців під тиском життєвих спокус. Твір пройнятий трагічним пафосом прощання з романтичними ілюзіями молодості.
Історія
Вірш увійшов до збірки «Ворскла» (1883) та має виразне автобіографічне підґрунтя, апелюючи до часів навчання Якова Щоголева в Харківському університеті (кінець 1840-х років). Тоді харківське студентське середовище палало ідеями просвітництва, романтичного служіння народові та щирої духовної єдності під впливом діячів харківського романтичного осередку.
Твір відображає гірке пореформене протверезіння інтелігенції, коли колишні романтичні братства й гуртки розпадалися, а їхні учасники в реаліях чиновницької служби Російської імперії масово обирали конформізм, чини й особисте збагачення, зраджуючи юнацькі клятви.
У системі творчості Щоголева цей текст посідає ключове місце як поетичний документ світоглядного зламу покоління 1840–1860-х років, пояснюючи причини його власної багаторічної відлюдькуватості та ізоляції від офіційного суспільного життя.
Форма
Твір витримано в шестистопному ямбі з переважанням парного (суміжного) римування (aabb), що в поєднанні з регулярною цезурою надає віршу урочистого, ораторського, майже дидактичного звучання, спорідненого з класичною елегією чи посланням.
Евфонійна фактура багата на книжну лексику, архаїзми й полонізми («млоддь», «цвіченє», «бакан», «цинобра»), які відтворюють шляхетний колорит минулої інтелектуальної доби та підкреслюють піднесеність утраченого ідеалу.
Як читати
Центральна метафора «веселкових стекол», крізь які юнаки споглядали величні обрії й фантастичні гори, уособлює оптику романтичного ідеалізму: реальний світ поставав у барвах цинобри та ярі, де духовне побратимство видавалося вічним і незламним.
Краху ілюзій автор надає драматичного просторового виміру: руйнація чарівного скла відкриває фатальну дивергенцію доль, втілену в антагоністичних анімалістичних алегоріях — могутні беркути й орли, що злетіли на скелі влади й маєтності, протиставляються равликам, які знічено сховалися в нори бідності.
Фінал поезії оголює моральну виразку суспільства — гординю та зневагу успішних до тих, хто залишився вірним скромній правді; колишні клятви розбиваються об соціальну прірву, перетворюючи пам'ять про братство на незагойну душевну травму ліричного героя.
Теми: утрачені ілюзії молодості · моральний вибір і зрада · студентське побратимство · соціальна нерівність · елегійний жаль за минулим · філософія життя