Безрідні
Яків Щоголів
Сідлай коня вороного,
Ой, брате-козаче!
По нас в світі широкому
Ніхто не заплаче, —
Хіба воля, стара неня,
Та серце-рушниця;
Хіба коник-братко милий,
Та шабля-сестриця.
Ой, брязнемо кишенею,
З грішми золотими,
Де й візьметься родинонька
Сестри й побратими.
Ой, ляжемо від турчина
На полі, як треба, —
Одно тільки й побаче нас
Сонечко із неба.
Стане жалібно кувати
Зозуленька вранці;
Стануть вити-голосити
Вовки-сіроманці.
Доле ж моя, доле моя,
Тяжко в світі жити;
А ще ж таки не хочеться
Рученьки зложити…
Туман з поля підійметься
Й сонечко прогляне;
Минується негодонька
Й доленька настане.
1846
Про вірш
Елегійно-романтичний монолог козака-сироти, в якому гіркота соціальної та родинної самотності долається фаталістичною лицарською гідністю й незгасною надією на світлий поворот долі.
Історія
Поезія належить до раннього періоду творчості Якова Щоголева (датована 1846 роком), коли молодий поет формувався в силовому полі харківської школи романтиків (І. Срезневський, А. Метлинський, Л. Боровиковський, М. Костомаров). Твір відображає романтичне замилування козацькою старовиною, характерне для альманахів «Сніп» та «Молодик».
У цьому вірші відчутний перехід від абстрактно-книжкової байронічної самотності до питомо українського фольклорного архетипу бездольного козака-сироти, для якого Січ і військове побратимство заступають кревну родину.
Згодом переосмислені мотиви цього періоду склали фундамент зрілої поетичної спадщини Щоголева, увінчаної виходом фундаментальних книг «Ворскла» (1883) та «Слобожанщина» (1898).
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул, що створює наспівну пісенну ритмомелодику, властиву українським історичним та козацьким пісням.
Строфіка організована в дистихи/чотиривірші з перехресним або напівперехресним римуванням (абаб / abcb), де рима часто спирається на асонанси й тавтологічні фольклорні співзвуччя.
Як читати
Центральною в поезії є модель заміщення відсутньої природної родини мілітарно-сакральними супутниками: мати постає у персоніфікації вільної стихії («воля, стара неня»), серце ототожнюється з рушницею, кінь стає братом, а шабля — сестрицею. Такий паралелізм прямо коріниться у думах та рекрутських і козацьких плачах.
Сатирично-гіркий мотив меркантильності оточення («Ой, брязнемо кишенею... Де й візьметься родинонька») різко контрастує з трагічною жертовністю козацької долі. Смерть у бою з чужинцем осмислюється як неминучий обов'язок, де єдиним свідком і суддею виступає саме небо й «сонечко».
Фінал твору провіщає діалектичний рух від мортальної скорботи до незламного віталізму: туман непевності й лихоліття має поступитися сонячному світанку («Минується негодонька / Й доленька настане»).
Теми: козацтво · самотність і сирітство · побратимство · романтизм · доля · фольклорна символіка