Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомленний грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: на Захід… на Захід… на Захід…
І услід — реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П’яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
1920
Трагічна хроніка відступу Армії УНР за Збруч у листопаді 1920 року — прощання з Батьківщиною під глузливий регіт більшовицького Сходу.
Вірш присвячений реальним подіям листопада 1920 року, коли Армія УНР після запеклих боїв перейшла річку Збруч і була інтернована союзною польською владою.
Маланюк, будучи ад'ютантом генерала Василя Тютюнника, безпосередньо пережив цю трагедію втрати рідної землі, що лягла в основу збірки 'Стилет і стилос'.
Чотиристопний анапест і амфібрахій із перехресним римуванням, ритм якого відтворює важкий стукіт вагонів потяга та гуркіт гарматних коліс.
Смисловий рефрен 'на Захід… на Захід… на Захід…' створює відчуття фатального відриву від рідного ґрунту.
Відступ українського війська осмислюється як біблійний 'Ісход', проте не до обіцяної землі, а в холодну безвість чужинецького вигнання.
Образ Сходу постає як роззявлена кривава паща хаосу й варварства, що п'яно регоче вслід переможеним полкам свободи.
Стиснутий біль останнього погляду на рідну межу стає клятвою ніколи не забути цих днів ганьби й скорботи.
Теми: відступ Армії УНР · перехід Збруча · початок еміграції · біль поразки · навала зі Сходу