Під чужим небом

Євген Маланюк

1.

Не треба ні паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх.

Все сниться гук весни і вітер,
Веселий вітер світлих літ.
А тут — молюсь, убогий митар,
Шукаю твій вогненний слід…

Ні, не знайти. Ніхто не знає,
Ніхто не чув твоїх плачів.
Біля всесвітнього Сипаю,
Як завше: золото й мечі.

2.

Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари! кар!
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий — несу чужий тягар.

А я на полум’ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір’ях — вітряки.

Там — свист херсонського простору!
Там вітер з кришталевих хвиль!
А тут: в вікні опустиш штору —
І п’єш самотній, смертний біль.

3.

Несу отут страшний свій іспит,
І знаю, що життя мине.
І мати, сидючи на призьбі,
Вже не вичікують мене.

Давно Євгена поминає
За упокій старенький піп,
За весною весна минає
Під запашне зітхання лип.

Все далі висиха Синюха
Й линя її весела синь,
А вітер заголосить глухо
І пролітає в далечінь.

Сіріє стріха під дощами,
Вже й хата стала нетривка,
І мати слухають ночами
Бронхітне гавкання Бровка.

4.

По яких ще дорогах шукати причинної долі?
Перекотиполем блукати в яких степах?
Вітер грає веселий, хвилюючись по роздоллю,
Від зруйнованих міст розвіває горілий пах.

Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко,
Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі,
Ніби морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій
Після чарки отрути влітає сонячний джміль.

І ось все забуваю, все зникає в сутінні.
Зростає лише рівний профіль і зоряний зір,
Та ще заграв глухих за плечима твоїми тремтіння:
Всі принади твоєї страшної краси.

5.

Кожен день тут приходить пустельний і легкий,
А ти — там, за горами й ярами гориш.
Не поможуть ні подорожі далекі,
Ні чужа далечінь, ні весна, ні Париж.

Заспокоїти серце? Та чим же? Та як же?
Научи мене кров’ю твоїх молитов!
Не поможе ніхто. І не буде інакше.
Із сльозами моїми змішаю питво.

Що мені телефони, версалі, експреси?
Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
Сниться синя Синюха і верби над плесом,
Вольний вітер Херсонщини, вітер-дудар,

Сниться гомін дубів прадідівських та річка,
Біла хата та тепла долоня сестри…
Тільки б рідного поля зворушлива стрічка!
Тільки б сіра солома прабатьківських стріх!

Про вірш

Трагічний шедевр еміграційної лірики Євгена Маланюка — цикл-сповідь воїна Армії УНР у вигнанні, спаленого смертельною тугою за полишеною Україною, синьою Синюхою та материнськими руками.

Історія

Написано 1924 року в Чехословаччині (Подебради / Прага) після поразки визвольних змагань і перебування поета в польських таборах для інтернованих вояків УНР (Каліш, Щипйорно).

Твір увійшов до першої епохальної книги поета «Стилет і стилос» (1925), ставши програмовим текстом усього міжвоєнного українського зарубіжжя та формуванням ідеології «празької школи».

Для Маланюка — сотника Армії УНР — розлука з рідним степом і матір'ю була незагойною душевного раною, яка переплавилася у високу трагічну поезію історичного болю й обов'язку.

Форма

Циклічна композиція з 5 номерних частин із розмаїтим метричним малюнком (від суворого карбованого чотиристопного ямба до експресивного дольника й анапеста).

Неокласична дисципліна форми поєднується з експресіоністичною гостротою образів (бронхітне гавкання Бровка, перекупка-пам'ять, цвинтарно-мертвий спокій).

Як читати

Маланюк категорично відкидає зовнішній блиск європейських столиць («Не треба ні паризьких бруків, ні Праги вулиць прастарих»): для нього чужина лишається мертвою пустелею порівняно зі свистом херсонського простору.

Топос річки Синюхи, вітряків на узгір'ях та образу матері на призьбі постає сакральним центром утраченого українського космосу, який поет береже у глибині свого зраненого серця.

Твір пронизаний трагічною самотністю поета-воїна, чия зброя вибита з рук, але чиє карбоване слово стає неприступною фортецею національного духу проти зневіри й асиміляції.

Теми: трагедія еміграції · туга за батьківщиною · степова Україна · мати і рідна хата · празька школа · біль вигнання

Усі поети