Серпень

Herr, es its Zeit!
Р.М.Рільке

Час, Господи, на самоту й покору.
Все про цей час нагадує: вага
Знекровленого тіла, перше срібло
На скронях та пооране чоло.
І під чолом ті, що колись горіли,
А нині глибше й глибше западають
І пригасають— ті неситі очі…
Бо зір звертається до себе, внутр,
З переситом від людського й земного.

Час, Господи, покори й самоти.
Найперше — це покора. О, навчи
В ночах безсонних, в бичуванні долі,
У дрібничковій помсті днів і діб,
В безсиллю немощів — навчи, навчи покори.
Найпершої чесноти початок.
Ти дарував її надміру гойно
Твоїм численним найгіднішим слугам,—
Подай її найнижчому — тепер.

Час, Господи, покори й самоти.
Смирися, духу гордий і невдячний —
Збунтованого ангела насліддя!
О, кожен день життя жагуче пив
І все шукав — але не те, що треба,
Все пізнавав, але недовідоме,
І все стримів, але незрячим серцем,
І не зважав, що під зухвалим кроком
Розтоптані лишались пелюстки.

Час, Господи, покори й самоти.
О самото, ти, знаю, найтрудніша.
Тебе навчитись тяжче, ніж покори,
Ти вимагаєш скупчених зусиль,
Як іскра, що рождають криця й кремінь,
Як скорч останніх м’язів переможця,
Як крик кінцевий того, що дійшов
Вершини.

Бо якщо покора — мудрість,
То самота — є завжди висота.
Час, Господи!

Про вірш

Екзистенційна елегія пізньої зрілості з рільківським мотивом часу спокою, самотності та підсумку життєвого шляху.

Історія

Вірш відкрито епіграфом із Райнера Марії Рільке ('Herr, es ist Zeit!'), що свідчить про глибоке засвоєння Маланюком модерної європейської лірики під час життя у Варшаві.

Увійшов до збірки 'Перстень Полікрата' (1939), маркуючи перехід поета до глибокої метафізичної самозаглибленості.

Форма

Білий п'ятистопний ямб із тонким внутрішнім інтонуванням і численними паузами, що відтворюють медитативний рух думки.

Відмова від кінцевої рими концентрує увагу читача на змістовій глибині кожного слова та стриманому драматизмі жестів.

Як читати

Серпень стає символом пізнього віку людини: знекровлене тіло, срібло на скронях і звернення погляду всередину себе.

Трагічний запал минулих битв поступається місцем суворій покорі перед Богом і законами вічності, де самота є єдиним чесним притулком мислителя.

Поет зважує пройдене життя на терезах сумління, усвідомлюючи неминучість завершення земного кола та переходу в тишу вічного буття.

Теми: самота і покора · елегія зрілості · рільківські мотиви · підсумок життя · філософський спокій

Усі поети