Літо тане, як віск. Догоряє підскарбій-серпень.
Смертна постеля його — золото пізніх плодів.
Не поспіває строфа вслід легкостопій Евтерпі —
В вірші блаженно-важкім никне далекий спів.
Літо гусне, як мед. Бджоли в солодкій утомі
Нижче і нижче гудуть. Струни снуються в стернях.
…Усміх майбутньої матері в зорі твоїм, а не пломінь.
І багряніє поволі захід короткого дня.
Філософське осмислення згасання літа як алегорії дозрівання творчого духу, насиченого трагічною мудрістю та спокоєм осені.
Кінець 1920-х років для Маланюка ознаменувався переходом від бунтівного юнацького гніву до зрілої карбованої історіософської та натурфілософської лірики.
Твір увійшов до збірки 'Земля й залізо', де сезонні цикли природи постійно асоціюються з етапами людського буття та національної долі.
Шестистопний ямб із пишною розлогою цезурою, що створює ефект повільного, вагомого плину часу, подібного до стікання густого серпневого меду.
Вишукані неточні та класичні точні рими підсилюють барокову пластичність пейзажних малюнків.
Серпень виступає в ролі пишного 'підскарбія', який підсумовує багатства літа перед неминучим приходом холоду й смерті.
Образ Музи Евтерпи, за якою не встигає обважніла від плодів строфа, символізує трансформацію чистого ліризму у важку бронзу мудрості.
Смертна постіль серпня, вкрита золотом плодів, стає метафорою гармонійного прийняття законів буття і неминучості жертви заради майбутнього врожаю.
Теми: серпень · дозрівання духу · натурфілософія · золота осінь · поетична майстерність