Не поет — бо це ж до болю мало,
Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
І вже менш за все — “Кобзар Тарас“,
Він, ким зайнялось і запалало.
Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
Полум’я, на котрім тьма розтала,
Вибух крові, що зарокотала
Карою на довгу ніч образ.
Лютий зір прозрілого раба,
Гонга, що синів свяченим ріже,—
У досвітніх загравах — степах
З дужим хрустом випростали крижі.
А ось поруч — усміх, ласка, мати
І садок вишневий коло хати.
Переосмислення постаті Тараса Шевченка не як сентиментального кожушного 'Кобзаря', а як грізного національного пророка й вогненного вулкану народного бунту.
Написаний у період активної полеміки Євгена Маланюка з народницькою й радянською традицією канонізації Шевченка виключно як страдника чи співця селянської долі.
Вірш увійшов до збірки 'Земля й залізо' (1930) і став наріжним каменем вольового націоналізму 'вісниківців', які шукали в класиках мілітарний дух і державницький запал.
Енергійний чотиристопний ямб із кільцевим та перехресним римуванням, насичений алітераціями вибухових звуків [б], [р], [п].
Поетичний синтаксис побудований на послідовних запереченнях і градації ('Не поет...', 'Не трибун...', 'І вже менш за все — Кобзар Тарас'), що створює ефект поступового сходження до абсолюту.
Маланюк зриває з Шевченка маску етнографічного співця, стверджуючи, що Шевченкове слово — це тектонічний розлом буття, 'бунт буйних майбутніх рас' і каральний вогонь національного прозріння.
Образ Кобзаря постає в іпостасі ветхозавітного судді та вождя, чий лютий зір спопеляє віковічне малоросійське рабство й вимагає народження нової збройної нації.
Фінал вірша утверджує спадкоємність визвольної боротьби: шевченківське полум'я не згасло у поразках, воно продовжує кувати волю наступних поколінь.
Теми: Тарас Шевченко · деміфологізація Кобзаря · національний пророк · стихія бунту · державницька свідомість