Сьогодні
Євген Маланюк
1.
Біла лагода яблунь в цвіту.
П’ю життя моє спрагненно-радо.
Прийдеш, прийдеш? — і легіт: прийду —
Медоносним зітханням — ой, Ладо!
День дзвенить — золота голубінь,
День співає — блакитна безодня…
Тільки — яблуні та голуби,
Тільки барви буяють сьогодні!
2.
Це нічого, що небо чуже і чужа
Далечінь віє в очі. Дивись!
Вже перейдена нами остання межа,
Перед нами засяяла вись.
Тільки синь, тільки глиб, тільки спокій… Ясна
Тільки вічність. — Навіщо ж слова?
В лазуреві безмежжя нас кличе весна,
Пружно-яро життя ожива.
І земля — наречена в молочнім цвіту
Яблунево-рожевих садів —
Мліє солодко в сонячно-яснім меду
В першій, росній красі пелюстків.
3.
А дні пливуть — мелодія в блакить.
А дні дзвенять, як золото в лазурі,
І вічністю триває кожна мить,
І в спокої втопились давні бурі,
І океаном заясніла вись,
І тиша, тиша. Тільки в вишнях білих
Бриніння бджіл замріяно злились
В один хорал блаженний і безсилий.
Про вірш
Осяйна весняна ораторія про екстатичне відчуття повноти життя, де буяння квітучих яблунь і лазурова безодня неба долають гіркоту чужини через злиття з вічністю.
Історія
Вірш створений у 1925 році під час навчання Маланюка в Українській господарській академії в Подєбрадах і увійшов до збірки «Стилет і стилос».
Попри постійний драматизм емігрантського буття, Маланюк переживав періоди глибокого віталістичного осяяння, коли весняна стихія воскрешала в його душі первісну радість існування.
Твір демонструє віртуозне володіння поетикою українського неокласицизму з його культом гармонії, античної рівноваги та язичницьких архетипів (звертання до давньослов'янської богині Лади).
Форма
Чотиристопний анапест і ямб із наспівним перехресним римуванням; тричастинна симфонічна композиція (від пориву радості через подолання межі до розчинення у вічному спокої).
Багата колористична партитура (біла лагода яблунь, золота голубінь, блакитна безодня, яблунево-рожеві сади).
Як читати
Образ яблуневого цвіту постає святом весняного воскресіння, де оновлена земля уподібнюється юній нареченій, оповитій сонячно-ясним медом і пелюстками.
Трагедія вигнання («Це нічого, що небо чуже...») долається духовним переходом за «останню межу» — у безмежжя вічності, де біль розчиняється перед величчю всесвіту.
Бриніння бджіл у білих вишнях, що зливається в один блаженний хорал, символізує найвищу точку примирення людського духу зі світом через красу й тишу.
Теми: весняне пробудження · яблуневий цвіт · перемога над чужиною · неокласицизм · екстаз життя · вічність і спокій