Вічне
Євген Маланюк
1.
Досі сниться метелиця маю,
Завірюха херсонських вишень.
Золоті Ті очі впивають
Степовий необмежений день,
Що зростає у небо, у вічність…
Плине вітер крізь села, сади,
Золоті Ті очі й ритмічні
Сині хвилі річної води.
2.
Як забути? Яка ж гадюка
З серця вижерти спогад могла б:
Зір — пекучий, як мука й розлука,
Мову — мед тих пахучих силаб.
В прибережне нагріте каміння
Б’ється плюскотом зимна вода,
Незабутньо-співуча і синя,
Несмертельна й повік молода.
І на тлі її — тіло дівоче,
Заціловане сонцем… Верни!
Поверни золоті її очі,
Сині хвилі і вітер весни.
3.
А сад вирує в хуртовині цвіту,
Бушує біла хвиля пелюстків.
Крізь чари весняного ненаситу,
Мов полум’я блакитне, лине спів.
То ти вергаєш із Синюхи. Плине
Знайомий голос. Плине і пече…
Повік, повік не згасне й не загине
Той сніг вишень, те золото очей.
Про вірш
Ностальгійне повернення пам'яті до залитих весняним сонцем херсонських садів і безмежного степового простору дитинства.
Історія
Написаний у період таборового й празького вигнання, твір присвячений спогадам про родинну Новоархангельщину та Херсонщину, де формувалася особистість поета.
Вірш увійшов до дебютної збірки 'Стилет і стилос' (1925), ставши ліричним контрапунктом до суворих мілітарних і викривальних інвектив автора.
Форма
Двочастинна композиція: поєднання дольника та тристопного/чотиристопного ямба з перехресним римуванням.
Імпресіоністична звукописна тканина вірша виткана з дзвінких голосних і сонорних приголосних, що відтворюють шелест вишневих пелюсток і шум степового вітру.
Як читати
Метелиця херсонських вишень і степовий розмах постають сакральним першоджерелом сили поета, його вічним духовним якорем у чужоземному світі.
Спогад у Маланюка набуває статусу метафізичного 'Вічного': навіть поразка державницьких прагнень не здатна стерти сонячного коріння рідної землі.
Контраст між радістю раннього цвітіння та болісним усвідомленням втраченого раю створює щемку драматичну напругу.
Теми: Херсонщина · ностальгія · весняне цвітіння · спогади дитинства · вічність рідної землі