Знов захід буряний. Недобрий.
Знов пророкує кров’ю літер,
Що ми загинем, яко обри,
Щo буде степ, руїна й вітер,
Що почорніє світ сей білий,
Що все живе пожруть пожежі,
Що тільки віщий свист Сібілли
Лунатиме в сліпім безмежжі.
Сузір’ям скаже Бог вознести
У мертвім небі пентограмму,
Й новий про це напише Нестор
В самотній катакомбі храму.
1924
Апокаліптичне пророцтво нової історичної катастрофи та вічного прокляття руїни над закривавленим українським степом.
Створений після остаточної окупації України більшовиками, в умовах початку червоного терору та розгортання тоталітарної машини СРСР.
Твір увійшов до збірки 'Стилет і стилос', передаючи гостре есхатологічне передчуття подальшого винищення українського народу.
Чотиристопний хорей із суворою перехресною римою, що карбує кожен рядок мов удари похоронного дзвону.
Анафоричне нанизування сполучника 'що' ('Що буде степ...', 'Що почорніє світ...') нагнітає фатальну невідворотність біди.
Захід сонця, залитий кров'ю літер, стає провісником долі обрів — прадавнього племені, яке зникло без сліду, що є грізним попередженням для українців.
Свист античної пророчиці Сібілли над сліпим безмежжям степу підкреслює космічний масштаб катастрофи, де Бог запалює пентаграми помсти.
Вірш звучить як суворе попередження про те, що втрата державності веде не просто до поразки, а до тотального фізичного й духовного стирання нації з лиця землі.
Теми: апокаліпсис · пророцтво загибелі · степова пустеля · доля обрів · історичне застереження