"Ах, какая женщина!"

Анатолій Дімаров

Я, мов коханцю, віддаюся танцю.

О танго, танго — свято двох сердець!

Рака ХАРИТОНОВА

* * *

Москва. Альма-матер світової науки. Всесоюзна конференція фізиків. Повна зала світил наукових — повірити важко! І вона: кандидаток наук щойно спечений. Двадцять сім років, три роки синочкові, чоловік — теж кандидат, свекруха рідніша рідної матері, всі домашні клопоти — на ній. Чоловік — жайворон, вона — сова. Чоловік біжить на роботу — вона іще спить. Вона прибігає з роботи — чоловік уже спить. Лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди: наука поглинає усе, не полишаючи й секундочки вільної.

Типова "синя панчоха". Тільки й того, що вдалося похапцем вискочити заміж, похапцем народити дитину. Декрет не досиділа — так поривалася до приладів, до аудиторії, заповненої обличчями юними, прикутими до неї очима... Аспірантура... Тема дисертації, що від неї відхрещувалися чоловіки: "Це хіба що жінка може осилити!" Працювала — доби бракувало. Прикипала до приладів, над кожним взірцем трусилася — дихнути боялась... Завершила — всім аж не вірилось: нове слово в науці!.. І, як завершення успіху,— доповідь на всесоюзній конференції фізиків.

У Москві зореносній. "Альма-матері" всіх на світі наук.

Піднімалась на подіум — ноги підгиналися.

Спускалась із подіуму — щоки палахкотіли.

Сиділа — студила щоки долонями.

Оголосили наступне прізвище, і на подіум ступив упевнено ВІН.

Жіноча частина залу, оці виссані наукою попелюшки, подумки охнули, заворушилася, поправляючи зачіски, сукенки, жакетики, блузочки, потягнулася поспіхом до сумочок, де лежали усі прибамбаси: фарбувати дзьобики, чистити пір’ячко... Жіноча частина завмерла, не зводячи з НЬОГО очей... А вона подумала, що такого красеня їй ще не доводилось бачити.

Аж не вірилося, що він — не артист...

По закінченні конференції... Всіх отих семінарів, доповідей, повідомлень... Стежила, щоб нічого не вґавити,— чекав звіт на кафедрі... Після офіціозу заключного, коли САМ президент Академії наук всесоюзних возсідав у президії... Після всіх отих днів напружених, коли й голова ішла обертом... Запросили на товариську вечерю.

До ресторану.

А вона ж зроду-віку не була в ресторані!

Коли ще до заміжжя один із залицяльників запросив до ресторану — щиро обурилась: "Ви що собі дозволяєте?!" На тверде її переконання, до ресторанів водили тільки жінок легкої поведінки.

А тут — грандіозний готель, зведений на честь вічної дружби з Китаєм... А тут — ресторан на всю губу...

А тут — офіціанти у смокінгах: не інакше кандидатські позахищали... А тут — страви заморські: їли — палички з рук вислизали...

Пили не пили, їли не їли — здригнулись од мелодії танго.

І голос у мегафон:

— Мужчины, приглашайте женщин!

Жінота так і завмерла куріпками.

ВІН наче матеріалізувався з повітря. Сяйнув очима сияющими, ґречно вклонився до неї:

— Разрешите?

Як ВІН танцював!.. Як вона танцювала!..

Невагоме тіло її, переповнене музикою, відчувало кожен порух партнера... Кожне ЙОГО підсвідоме бажання...

ВІН на якомусь "па" запаморочливому легенько притиснув її до себе і на вухо:

Ах, какая женщина!.. Какая!.. Мне б такую!..

До готелю верталася — серце співало!

* * *

Минуло п’ять років.

Вона уже доктор наук, професор, автор численних статей та монографії... На її роботи посилаються молоді пошукачі кандидатської... Колишні студенти озиваються з усього Союзу... В неї, окрім лекцій,— найбільша на весь інститут лабораторія, оснащена найновішими приладами, аспіранти, лаборанти, інженери... Та й то дай Боже справитися з архіважливою темою, замовленою провідним інститутом московським... Ані вихідних, ані прохідних — з ранку до півночі, з ранку до півночі. Добре, що хоч чоловік не ревнивий. Ото тільки й того, що, біжучи на роботу, цьомкне у чоло синка-першокласника, а з чоловіком, теж уже доктором наук, забула, коли й цілувалась,— не до дурниць за наукою...

Та ще іноді десь посеред ночі, уві сні чи дрімоті, зблимне спокусливий вогник і пролунає мелодія танго, а за нею і зваблива пісенька...

І щось стріпонеться у ній, і вона довго лежатиме, розплющивши очі...

Але все те траплялося все рідше і рідше, все тьмяніше й тьмяніше зблимував вогник, все тихіше й тихіше лунала мелодія, а від голосу, що наспівував звабливу пісеньку, не лишилося, здавалось, і сліду...

Тож на чергову конференцію... До Москви... В альма-матер усіх на світі наук... Приїхала впевнена у собі тридцятидвохлітня жінка, яка успішно подолала не одну наукову щаблину... І доповідала не затинаючись... І вичерпно відповідала на всі запитання... Навіть найкаверзніші... І під схвальні оплески збігла із подіуму... І, навіть до кінця не досидівши, поїхала в науково-дослідний інститут, що був замовником чергової теми: домовлятись про прилади, конче необхідні для проведення дослідів.

Устигла побувати й на заключному засіданні конференції. І багато з нею віталося, навіть наукові світила не оминали її своєю увагою.

А потім була традиційна товариська вечеря, а точніше — банкет у ресторані готелю "Пекін", зведеному на честь тепер уже недружнього Китаю ("Хай ще дякують всі оті "ході", що не знесли к бісу, щоб і сліду не залишилося!.." Замість готелю чергового вздовж кордону тепер уже не дуже дружнього Китаю поспіхом зводилися доти і дзоти).

Вона розшукала віддалений столик, що за ним колись сиділа куріпкою... Гай-гай, скільки часу минуло!.. І вела цікаву розмову з сусідом, лисина якого сяяла науковою мудрістю... І не здригнулася навіть, коли залунала мелодія танго... Забулося... Перегоріло... Зітліло... Легким туманцем розвіялось...

Та не встигла відповісти на запитання сусіда, як з п’ятилітньої давності... з отого майже забутого вечора... виникнув ВІН...

Шанобливо вклонився — і душа її стріпонулась метеликом.

Протанцювали весь вечір...

Він її запрошував до непристойності часто, і вона нічого не могла із собою вдіяти...

А під кінець, вже прощаючись, затримав її помолоділу долоньку в своїй:

— Милая... Хорошая... Незабвенная... Вы сами не знаєте, какая вы!.. Какая вы!..

Стояла, застигло дивилась, як він розчинявся у натовпі...

Додому верталася — не спала всю ніч...

На конференцію наступну не поїхала: прикинулася хворою...

Боялася: зустрінуться — не витримає... зірветься... накоїть дурниць...

* * *

Минали роки і роки. А ласкава пісенька, ним наспівана, не переставала навідуватись... Особливо ночами, коли вона, одинока, лежала в охолодій постелі...

Давно спали нарізно, щоб не заважати одне одному...

І гіркло на душі від усвідомлення, що її оминуло найяскравіше... найважливіше... найсвятіше...

Для чого вона, власне, і народилася жінкою.

Про вірш

Тонка соціально-психологічна новела про зіткнення жіночого наукового фанатизму з рутиною радянського побуту та прихованим патріархальним сексизмом. Крізь призму іронічної стилістики автор досліджує феномен успішної науковиці, чия пригнічена чуттєвість спалахує від контакту зі світом естрадного кічу та чоловічої харизми.

Історія

Твір створено в пізній період творчості Дімарова, коли в пострадянському культурному просторі відбувалося переосмислення радянських ґендерних і наукових міфів. Назва новели прямо апелює до мегапопулярного російськомовного поп-шлягеру гурту «Фристайл» («Ах, какая женщина!», 1995), що звучить іронічним лейтмотивом усього твору.

Письменник звертається до феномену «наукових міст» та престижних всесоюзних конференцій у радянській Москві, де інтелектуальна еліта поєднувала академічний пафос із закритим кулуарним життям. Дімаров розвінчує радянський штамп безстатевого «вченого-трудівника», демонструючи незнищенність жіночої екзистенції під маскою «синьої панчохи».

Форма

Композиція твору контрапунктна: поетичний епіграф про танго протиставляється сухому, гарячковому темпу академічного життя героїні. Текст вибудовано на коротких рубаних синтаксичних конструкціях, градаціях та повторах («лекції, лекції, лекції, досліди, досліди, досліди»), що передають механістичний, виснажливий темпоритм дисертаційних буднів.

Оповідна манера маневрує між добродушною авторською іронією та внутрішнім мовленням героїні, створюючи психологічно виразний портрет молодої вченої.

Як читати

Центральний образ — 27-річна кандидатка наук, яка добровільно загнала себе в прокрустове ложе амбітної фізики. Оксюморонне поєднання статусу «свіжоспеченого кандидата» та «виссаної наукою попелюшки» виявляє трагічну ціну радянського жіночого емансипаційного міфу, де професійний тріумф вимагає повної відмови від власної тілесності та радості буття.

Чоловіче наукове середовище показане проникливо-сатирично: заздрісна зверхність колег, які вважали тему дисертації «жіночою каторгою», змінюється натовпом зачарованих доповіддю академічних метрів. Водночас поява харизматичного опонента («на подіум ступив упевнено ВІН») моментально руйнує броню раціональності, пробуджуючи в залі приспану жіночу природу.

Троп «синьої панчохи» деконструюється: Дімаров показує, що навіть найскладніші формули та монографії не здатні витіснити прагнення кохання, краси й емоційного свята, символом якого виступає танго з епіграфа.

Теми: жінка в науці · ґендерні стереотипи · ілюзія емансипації · чуттєвість і раціональність · побутова іронія

Усі поети