І
А це розповів мені Микола Лукаш. Поліглот, перекладач геніальний.
II
Пішов якось у магазин — хліба купити. Черга — самі жіночки.
— Пробачте, мої дорогенькі, за якою красунею буду?
— А вы что, не можете спросить на языке человеческом?
— Можно и на человеческом. За которой блядью мне занять очередь?
III
— Тебе не розтерзали? — запитав, сміючись.
— А чого мали розтерзати? Я ж на "человеческом" запитав.
Дотепна й водночас трагікомічна оповідка викриває колоніальну зверхність радянського імперського дискурсу через блискучий мовний контрудар Миколи Лукаша. Пафос твору сповнений іронічного опору русифікації, де гідність українського інтелігента стверджується витонченою інверсією ворожого мовного шаблону.
Твір належить до мемуарно-анекдотичного циклу Анатолія Дімарова, де письменник фіксував живі усні оповідки про своїх видатних сучасників, зокрема легендарного перекладача й мовознавця Миколу Лукаша. Лукаш, бувши людиною енциклопедичних знань і віртуозного мовного чуття, зазнавав жорстоких утисків від радянської системи за відкритий лист на захист репресованого Івана Дзюби у 1973 році, що перетворило його на дисидента й маргінала.
Історичним тлом оповідки виступає пізньорадянський Київ доби застою (1970–1980-ті роки), коли тотальна русифікація міського простору породила зневажливе ставлення до української мови. Фраза «говорите на человеческом языке» була типовим шовіністичним штампом радянського міщанина, яким таврували публічне вживання української мови, намагаючись звести її до статусу «селянської» або й узагалі неіснуючої.
За жанровою природою це мікроновела-анекдот із репортажно-мемуарною рамою. Композиція класична тричастинна: експозиція з посиланням на наративне першоджерело (Микола Лукаш), лаконічний зав'язково-кульмінаційний вузол у магазині та фінальна рефлексія-пуант у формі діалогу-розв'язки.
Оповідна манера спирається на жвавий урбаністичний діалог, контрастне чергування українського галантного звертання й радянського шовіністичного стереотипу, що завершується ефектним лексичним вибухом (каламбурним зниженням стилю) як кульмінаційною точкою ритмічного напруження.
Центральний конфлікт побудовано на зіткненні двох культурно-семіотичних кодів: шляхетної, бароково-чемної української мови («Пробачте, мої дорогенькі, за якою красунею буду?») та агресивного імперського бюрократизму («А вы что, не можете спросить на языке человеческом?»). Прохання черги містить неявний колоніальний диктат, де «людською» автоматично визнається лише мова метрополії.
Реакція Лукаша постає не як банальна брутальність, а як досконалий семантичний реверс: перекладач буквалізує запит на колоніальний дискурс, оголюючи його справжню, дегуманізовану та маргіналізовану сутність. Вживання ненормативної лексики у фіналі — це лінгвістичний ляпас імперській писі, який перетворює словесну зброю пригнічувача на інструмент його самовикриття.
Фінальний сміх наратора та спокійна іронія Лукаша маркують моральну й інтелектуальну перемогу українського інтелігента. У цьому лаконічному епізоді закладено глибинну філософію карнавального повалення тоталітарної ієрархії через мовний жест незламної свободи.
Теми: мовна дискримінація · русифікація · інтелігенція та дисидентство · мовний спротив · Микола Лукаш · іронія та сатира