Випадок у лікарні
Анатолій Дімаров
Не терплю хропунів.
Можуть же полікуватися! Можуть!
Не лікуються, труять іншим життя.
Мені підселили хропуна з хропунів.
Мені, у якого сон наче в зайця!
Рип — і я вже схопився.
Трісь — і я вже на рівних.
Що?! Де?! Вуха локаторами, і серце під горлом.
А тут над самісіньким вухом божевільні рулади сусіда.
Ніч терпів... Другу... Відчуваю, що збожеволію.
Поскаржився черговому лікареві.
— Терпіть, голубчику. Всі палати забиті.
Терпіти?.. З глузду з'їхати?.. Не на такого напали! Потинявсь-потинявсь коридором, шукаючи, де б послатися, коли всі поснуть,— знайшов!
Симпатичний закуток, де сиділа чергова сестра. Стіл, шафа, а навпроти — диван.
Те, що треба!
Зачекав до одинадцятої, коли вся лікарня провалилася в сон, зібрав постіль — і до закутка.
Сестри ж уже немає, сестра десь куняє, зібгавшися калачиком...
Добіг, а сестра на дивані. Вкрилася ковдрою, посапує солодко.
Що маю робити? Таж біля дивана он місце! Примощуся, посплю до п'ятої (завжди прокидався о п'ятій) та потихеньку й змотаюсь.
Послався, ліг і провалився у сон.
І треба ж, щоб якась нечиста сила надумалась о четвертій подзвонити в лікарню.
Сонна сестричка зірвалася та й стрибонула босими ногами мені на живіт.
Я теж спросоння обома руками вчепився їй в ноги...
Вам доводилось чути, як вищить збожеволіла пожежна машина?
А мені довелося.
Шибки вилітали. Стеля осипалася. Хворі в коридор вискакували.
Одкачували сестричку до ранку.
Розгніваний завідувач, коли йому доповіли, наказав:
— Переселити у бокс! Бо він мені всіх сестер переґвалтує!
Переселили. Пенал три на чотири. Вузеньке ліжко й рахітичний стілець. Лікар, сестра тільки боком заходять.
Зате тиша вночі, як у могилі.
Кр-р-расота!
Про вірш
Динамічний автобіографічний гумористичний етюд про нічну пригоду чутливого до шуму пацієнта, чия відчайдушна спроба виспатися в лікарняному коридорі призводить до катастрофічно-комічного нічного переполоху.
Історія
Мініатюра входить до автобіографічного та мемуарно-гумористичного доробку Анатолія Дімарова, зокрема до циклів на кшталт «Прожити й розповісти» або супутніх збірок короткої прози, де автор у легкій самоіронічній манері фіксував власні перипетії зрілого віку. Проблеми зі здоров'ям, набуті ще в часи Другої світової війни (тяжкі поранення, інвалідність) та посилені роками напруженої письменницької праці, неодноразово змушували Дімарова лікуватися в стаціонарах, де специфічний радянсько-пострадянський побут лікарень ставав благодатним матеріалом для спостережень.
Контекстом твору постає буденне функціонування типової переповненої державної клініки зі спільними багатомісними палатами, де індивідуальні фізіологічні особливості (гіперчутливість, безсоння, богатирське хропіння) перетворюються на джерело локальних драм. Дімаров художньо деконструює стресовий досвід перебування в медичному закладі, перетворюючи його на карнавальну комедію положень.
Форма
Архітектоніка твору має стрімку, кульмінаційно напружену будову: від експресивного вступного монологу через опис партизанського плану втечі до вибухового фарсового інциденту о четвертій ранку та епіграмно-лаконічної фінальної фрази завідувача відділення.
Оповідь ведеться від першої особи з виразними рисами сценічного скетчу чи моновистави. Мовний лад характеризується парцеляцією, еліптичними конструкціями («Що?! Де?!», «Ніч терпів... Другу...»), використанням звуконаслідувальної лексики («рип», «трісь») та різкою зміною темпоритму — від уповільненого крадькома пересування до раптової звукової какофонії.
Як читати
Центральний образ оповіді — невротичний, сенсорно оголений оповідач («сон наче в зайця», «вуха локаторами»), який вступає у відчайдушний поєдинок із непереборною стихією чужого сну. Метафоричні «божевільні рулади» хропуна стають уособленням хаосу, який руйнує особисті кордони героя в публічному просторі стаціонару, змушуючи його до конспіративних маневрів.
Кульмінація побудована на майстерному фарсовому непорозумінні: чергування нічної темряви, несподіваного дзвінка та шокової реакції сонних людей створює ефект комічного вибуху. Гіперболізація переляку медсестри («як вищить збожеволіла пожежна машина», «шибки вилітали», «стеля осипалася») та автоматична рефлекторна хватка героя за ноги породжують чистий гротеск, що вивертає наївне бажання спокою в епіцентр катастрофи.
Фінал мініатюри досягає парадоксальної сатиричної мети: герой, який прагнув ізоляції від гамору, нарешті отримує жаданий одномісний бокс, але не як привілей чи результат медичного співчуття, а як покарання й ізоляцію небезпечного «диверсанта», що тероризує медперсонал.
Теми: лікарняний побут · самоіронія · комедія положень · гротеск · людські дивацтва