Василь возить сіно
Анатолій Дімаров
Василь і Галя возять сіно. "Нивою", з причепом. Причіп Василь змайстрував сам: фабричний не дуже для села годиться, та й спробуй його, чорта, дістати.
До слова: все, що є у дворі, Василевими руками й зроблене. Він і столяр, і тесля, і слюсар, і токар — немає такої професії, яку б не освоїв Василь. От тільки ніяк не научиться інструмент класти на місце. Де майструє, там і покине. А потім ходить, шукає, сердиться:
— Хто взяв молоток?
Або:
— Не бачили, де подівся рубанок?
— Я скоро в борщеві струмент твій знаходитиму! — вичитує Галя.
Тож наклали сіна з горою, Василь сів за руля, а Галю примостив зверху на сіні: щоб не розтрусилось по дорозі.
Забачивши "Ниву", я ухопив вила й побіг до стодоли: помогти вкинути сіно.
Василь підкотив, вийшов з машини:
— О, а де Галя?
Ні Галі, ні вил, за які вона трималася, ні доброї півкопички сіна на причепі не було.
— Де ж вона ділася?
— По дорозі загубили,— висловив я припущення.— Поїдемо, бо, може, забилася.
— Не забилася, там м'яко.— Василь уже складав сіно.
Спорожнивши причеп, поїхали шукати Галю.
Галя сердитою квочкою сиділа посеред розкиданого сіна. Однією рукою все ще трималася за вила, другою розтирала забитого бока.
— Упала? — спитав Василь зачудовано.
— Злетіла! — відповіла розлючена Галя.
— Я ж казав: тримайся за вила.
— А я за якого чорта трималася?
— То чого не гукнула?
— Я не гукала? Кричала — голос зірвала! Так ти вилупив свої баньки баранячі та й покотив — не оглянувсь!
— Ти диви,— роздивлявсь Василь вила.— Я ж їх мовби добре встромляв...
— В гузно собі так устромляв би!
Я відійшов, щоб далі не слухати. Коли Галя розгнівається дуже, то краще відійти десь подалі.
Про вірш
Іронічно-тепла мініатюра про курйозний епізод із сільського побуту, що висвітлює щиру, дещо незграбну вдачу селянина-трудівника крізь призму колоритного подружнього діалогу.
Історія
Твір належить до пізнього періоду творчості Анатолія Дімарова (1922–2014), коли майстер масштабної соціально-психологічної романістики звернувся до малих жанрових форм — гуморесок, автобіографічних бувальщин, новел і циклів мініатюр («Сільські історії», збірки з серії «Звичайна людина»). У цей час письменник часто черпав сюжети з повсякденного життя українського села перехідної доби кінця ХХ століття, спостерігаючи за побутом з натури під час перебування на своїй дачі на Волині чи в придніпровських селах.
Для реалій українського пореформеного села 1980–1990-х років характерним було виживання завдяки власній господарності та технічній винахідливості: брак заводської техніки спонукав господарів самотужки конструювати причепи та адаптувати легкові автівки («Ниви») під польові потреби. Дімаров схоплює цей соціокультурний зріз не через соціальну драму, а через колоритну оптику народного сміху, фіксуючи тип селянина-самородка, чия життєва енергія врівноважується побутовою забудькуватістю й суворою подружньою опікою.
Форма
Жанрово це гумористична новела-мініатюра (бувальщина) з динамічною анекдотичною композицією, що будується за класичною тричастинною схемою: експозиція (характеристика Василя як майстра на всі руки), зав'язка й розвиток дії (перевезення сіна з небезпечно примощеною Галею), кульмінація (виявлення зникнення жінки) та розв'язка у формі експресивного комедійного діалогу.
Оповідна манера спирається на синтез першоособової нарації («я»-оповідач як доброзичливий сусід-спостерігач) та живої народної мови. Текст насичений живомовним синтаксисом, просторіччями, діалектно-розмовними лексемами («струмент», «баньки баранячі», «підкотив», «вилупив»), а ритмомелодика фіналу цілком визначається стакатоподібними, енергійними репліками діалогу.
Як читати
Образна система мініатюри розгортається на контрастній антитезі та взаємодоповненні двох архетипних постатей українського сільського простору: невтомного майстра-мрійника Василя та приземлено-раціональної, гострої на язик Галі. Василь уособлює типаж «стихійного деміурга», який здатен підкорити будь-яке ремесло (столяр, слюсар, автомеханік), проте залишається дитячо-безпорадним у дрібницях побутового порядку й неуважним до оточення.
Комічний ефект виникає завдяки прийому предметно-людського зміщення: спочатку Василь турбується не так про дружину, як про те, щоб «не розтрусилось сіно», а після втрати Галі першим ділом розвантажує причіп («там м'яко»). Символічна деталь — вила, за які Галя продовжує триматися навіть після падіння на дорогу, перетворюється на гротескний атрибут селянської впертості та водночас речовий доказ буквального виконання чоловікового наказу.
У творі відлунює глибока традиція української сміхової культури від Івана Нечуя-Левицького та Остапа Вишні. Дімаров позбавляє побутову сварку токсичності: попри гнівні інвективи й синці, конфлікт не містить справжньої ворожнечі, утверджуючи органічний стоїцизм, вітальність та незнищенне почуття гумору простої людини.
Теми: сільський побут · народний гумор · подружні взаємини · селянська праця · український характер