Борьчин хазяїн
Анатолій Дімаров
І
Вигулює собаку. Секунда в секунду виводить надвір. І рівно через сорок хвилин луна невмолима команда:
— Борька, за мной!
Пес — Борька, Борис.
Так охрестив на честь Єльцина.
— Я б его, сына рассучего, вот на этом поводке всю жизнь бы водил!
Поводок не простий — металевий. І ошийник унизаний гострими шипами. Борька йде за господарем наче шовковий.
— Развалить Советский Союз! Весь мир перед нами дрожал!
Розмовляє принципово російською. Хоч увесь вік в Україні прожив, українську "на дух" не переносить. Кожного, хто українською заговорить, подумки обзиває "бендерой".
— Жаль, не всех перевешали!.. В Сибирь не сослали к едреной матери!.. Борька, за мной!
І віддаляється широчезною спиною.
II
Він давно вже на пенсії. Тридцять тисяч тугриків. "Гривень",— умре — не вимовить. Полковник у відставці. Заробив зірки на погони в Західній. "Искореняя бандитов". Жалкує, що не встиг усіх передушити. Всіх "западенцев".
Тому й дихає пеклом.
На мене, на тебе — на всіх, хто насмілюється вважати себе українцем.
Про вірш
Сатирично-викривальна мініатюра, що розвінчує реваншистську ментальність радянського колонізатора та його паталогічну ненависть до незалежної України. Іронічний пафос твору поєднує викривальний сарказм із тривожною фіксацією імперської загрози.
Історія
Мініатюра входить до циклу сатирично-публіцистичних замальовок і мікроновел Анатолія Дімарова, створених у добу розпаду Радянського Союзу та першого десятиліття становлення державної незалежності України. У цей період прозаїк-шістдесятник пильно фіксував тектонічні ментальні зрушення в суспільстві, реагуючи на збереження значного прошарку носіїв тоталітарної свідомості.
Особистий досвід Дімарова — пережитий Голодомор, примусова зміна прізвища через розкуркулення батька, участь у Другій світовій війні та багатолітній тиск цензури — загострив його увагу до постатей так званих «визволителів» та співробітників радянських каральних органів. Письменник зобразив тип відставного карателя, котрий придушував рух ОУН-УПА в Західній Україні, але осів у підкореній республіці на привілейованому ветеранському статусі.
Згадка про Бориса Єльцина («розвалив Радянський Союз») та контекст запровадження національної валюти («гривні», які персонаж зневажливо іменує «тугриками») безпосередньо датують час розгортання дії серединою або другою половиною 1990-х років, коли імперський реваншизм ще маскувався під побутове невдоволення радянських пенсіонерів.
Форма
Твір побудовано як лаконічну двочастинну мікроновелу (фізіологічний нарис або сатиричний портрет-силует). Композиція контрастна: перша частина являє собою динамічну сценку-спостереження за механістичним ритуалом вигулювання пса, де мова й жести персонажа самовикривальні, а друга частина розкриває соціально-біографічний генезис героя через стислий аналітичний коментар автора-оповідача.
Оповідна манера спирається на гострий синтез об'єктивного зорового репортажу та публіцистичної експресії. Своєрідну ритмомелодику задають рубані, синтаксично лапідарні речення й парцеляція, а контраст підсилюється мовною диференціацією: російськомовний агресивний суржик персонажа протиставляється виваженій, спостережливій українській мові наратора.
Як читати
Центральним смисловим стрижнем твору є гротескний паралелізм між поводженням полковника з собакою та його ставленням до підкорених народів. Залізний повідок і нашийник із гострими шипами — це прозора матеріалізація тоталітарних методів управління, де абсолютне підпорядкування («йде наче шовковий») досягається винятково насильством і фізичним болем. Називання пса на честь Єльцина функціонує як саркастичне заміщення: безсилий перед історичним крахом імперії відставник виміщає реваншистську лють на залежній тварині.
Образ відставного полковника уособлює типовий портрет «чекістського колонізатора». Деталь про заробіток погонів «у Західній, искореняя бандитов» безпосередньо апелює до післявоєнних каральних експедицій МДБ проти українського підпілля. Персонаж живе у фальшивій матриці непокараного зла, де все українське маркується як вороже («бендера»), а невизнання нової дійсності доходить до гротескного лінгвістичного табу (нездатність вимовити слово «гривня»).
Фінал новели підносить локальну вуличну замальовку до екзистенційного та цивілізаційного протистояння. Вислів «дихає пеклом» переводить фігуру ката з побутового регістру в метафізичний, артикулюючи нерозкаяну природу радянського терору, носії якого залишаються небезпечним внутрішнім ворогом української суб'єктності.
Теми: радянський тоталітаризм · імперський реваншизм · історична пам'ять · національна ідентичність · сатира і викриття