До копійки копієчка
Анатолій Дімаров
І
Жив скупий чоловік: сто разів гівенце понюха, доки наважиться викинуть. Якось підрахував, скільки він на трамваї-тролейбуси тратить, та й ухопився за голову:
— Це ж по дві гривні щоденно... Сімсот двадцять гривень в году!
Прочитав одного разу про чоловіка мудрого, якого теж контролери-кондуктори обдирали до нитки.
Дак той чоловік що придумав: став замість дрібноти сотню возити!
Кондуктор тик-мик, а розміняти не може.
Задарма їздити став!
Узяв і собі до кишені сотнягу.
І справді: кондукторша лається, а розміняти не може.
Живою легендою поміж працівниками трамваїв-тролейбусів став.
Їздив отак, їздив, та й напав на таку ж, як сам, мудрагельку.
Що вона, зараза, зробила: повну торбу копійок наміняла! Рівно десять тисяч, до копійки копієчка.
І коли він їй простягнув свою сотню, вона йому торбу й відважила. Разом з квитком.
II
Сидить тепер, копійки ті рахує. Збивається щоразу із ліку, починає спочатку. А ви спробуйте десять тисяч копійок порахувати, не збитися. Спробуйте!
Про вірш
Гостросатирична побутова новела про скнару, чия маніакальна жадібність та спроба перехитрити суспільство обертаються гротескним покаранням через симетричну відплату кмітливої кондукторки. Твір з тонким сарказмом висміює психологію користолюбства та знецінення людиною власного часу заради ілюзорної вигоди.
Історія
Твір створений у часи пострадянської трансформації українського суспільства 1990-х років (після введення національної валюти — гривні у 1996 році, про що безпосередньо свідчить номінал у тексті). Це був період гіперінфляційного шоку, різкого зубожіння населення та одночасного формування нової фінансової психології, де питання ціни проїзду у дві гривні чи збереження дріб'язку ставало для багатьох гострою щоденною турботою.
Анатолій Дімаров тонко вловлював нові соціальні типажі перехідної доби: поряд із класичним українським селом у його творчості дедалі виразніше постає урбаністичний побут — трамваї, міські кондуктори, винахідливі міщани, які намагаються вижити або урвати копійку в нових капіталістичних реаліях. Твір увійшов до масиву соціально-побутової сатири письменника, де викриваються дріб'язкові людські вади.
Форма
Композиція твору має чітку двочастинну структуру (римські цифри I та II), побудовану за принципом драматичного розгортання: дія і закономірна розплата. Перша частина змальовує експозицію персонажа, зав'язку його шахрайської схеми з неподільною купюрою та кульмінаційне зіткнення з гідною суперницею; друга частина виконує роль іронічного фіналу-покарання, де руйнується попередня тріумфальна динаміка.
Стиль твору насичений соковитим просторіччям, розмовною фразеологією та зниженою народною лексикою («гівенце понюха», «соcommand», «мудрагелька», «зараза», «відважила»). Завершується оповідь безпосереднім риторичним зверненням автора-оповідача до аудиторії, що руйнує четверту стіну і зближує новелу з традицією народної бувальщини або сатиричного фейлетону.
Як читати
В образі головного героя автор змальовує архетип патологічного скнари (в традиціях Плавта, Мольєра та Миколи Гоголя), доведений до абсурду в реаліях пострадянського громадського транспорту. Перша ж авторська дефініція задає гротескну фізіологічну тональність дріб'язковості героя, перетворюючи його грошовий розрахунок (сімсот двадцять гривень на рік) на нав'язливу ідею, яка витісняє нормальну людську гідність.
Сюжет розвивається через класичний фольклорний мотив «ошуканого ошуканця». Знайшовши лазівку в соціальних правилах — використання великої купюри як щита від оплати, — персонаж упивається власною псевдомудрістю, вважаючи себе «живою легендою». Проте закон бумеранга спрацьовує бездоганно: жінка-кондукторка (така ж за кмітливістю представниця народу) карає його його ж власною зброєю, буквально матеріалізуючи вислів «до копійки копієчка» у вигляді важкої торби дрібних монет.
Фінальна частина переводить побутовий анекдот у площину міфологічної метафори: рахування десяти тисяч копійок перетворюється на абсурдну кару Сізіфа. Матеріальна вигода обертається нескінченною тратою життєвого часу, безглуздою працею і нервовим виснаженням. Дімаров із неприхованим сарказмом показує, що рабське служіння речам та скнарість неодмінно карають людину втратою внутрішнього спокою та самоповаги.
Теми: сатира на скнарість · міський побут · ошуканий ошуканець · цінність часу і грошей · пострадянська дійсність · іронія долі