До сина
І
Коли її напарник гукнув... Коли гукнув, пробігаючи мимо... Завжди поспішав, завжди біг, не знаючи до ладу й сам, куди він біжить... Так коли він гукнув: "Василівно, паняй до начальства!" — у неї й ноги відібрало од страху: "До якого ще начальства, господи?!"
Все життя (а їй уже пішов сорок третій), де б вона не робила, в тім числі й тут, на оцій фабриці, Василівна, або просто Ольга, Олена, як її частіше й звали, не виривалась особливо вперед, але й задніх не пасла, тому й не потрапляла ніколи на очі начальству. Інших лаяли, інших хвалили, інших обирали до президії, вивішували на "чорній" дошці чи на Дошці пошани, про неї начальство навряд чи коли й згадувало, хіба що тоді, коли треба лишитися на кілька годин після зміни, щоб "витягти" план. Та й то: всі лишалися — лишалася й вона, всі йшли — і вона йшла з усіма.
Так що в Олени не було досі жодних особливих контактів з начальством, вона всього один раз і заходила в адміністративне приміщення: коли захворіла і треба було оформити листок непрацездатності.
А тут — як каменюкою по голові: "Паняй до начальства!"
— До якого начальства?
— В профком. Передали, щоб в обід і прибігла. — Сам усе життя біжка та біжка, він і не уявляв, що можна іще й ходити.
До обідньої перерви лишалося добрі дві години. І всі оці дві години вона місця собі не знаходила: все думала, для чого її викликають.
Врешті надумалася, що це щось із сином. Син її, Толик, два роки тому закінчив ПТУ і працював в Армавірі на залізниці. Й ось уже більше місяця перестав надсилати листи. То писав щонеділі, а це — як відрізав.
Щось таки з Толиком! Бо для чого б ще викликати в профком?
І такі думки полізли в голову, що під кінець зміни уже й не бачила, що перед нею. Ледь діждалася перерви.
Переодягнулася наспіх — і бігцем у профком.
— Присяжнюк? Ольга Василівна? Сідай, — кивнув на стілець.
Сіла, бо й ноги уже відібрало: "Оце ж щось із Толиком! Та кажіть же, не терзайте!"
— На морі бувати доводилось?
"На морі? На якому ще морі? Кажіть, що там із сином?"
— Не була, бачу одразу... Ну так от: виділили ми тобі безплатну путівку до моря. В санаторій, у Крим.
— Путівку... — повторила, все ще не вірячи, що покликали її не через Анатолія.
Анатолій Дімаров — Галя дивиться "Багатих..." Анатолій Дімаров — Полоз Анатолій Дімаров — Німчики, голубчики... Ще 118 творів → Біографія Анатолія Дімарова
— Еге ж, путівку. Безплатну. Підлікуєшся, відпочинеш, покупаєшся в морі. — Він глянув у вікно, за яким білів дах, укритий снігом. — Ти не дивися, що тут сніг. Там цілий рік тепло. Й досі в морі купаються... То як?
В неї мов гора звалилася з плечей: не про Толика! Й одразу ж думка про дочку, що ходила до сьомого класу, про чоловіка, який не знає, як і газ у плиті запалити. То щоб вона їх оце взяла й кинула?..
— Так поїдеш до моря?
— Не поїду, — сказала і губи зав'язала вузликом.
— Ти що? Це ж безплатно, до моря... З руками одірвуть, тільки скажи кому. Такі путівки, дівко, в нас не валяються...
— Все одно не поїду. Комусь іншому дайте, а в мене сім'я!..
— Ну, гаразд, подумай до завтрього. — Він аж розсердився на неї. — Завтра прийдеш і скажеш. — Іди! — вже на неї й не дивлячись.
Вийшла, наче од хворого, обережно причинила двері. Було таке відчуття, наче вона десь провинилась і її за це вилаяли. Ішла й сама до себе головою похитувала:
"На курорт!.. І придумають же!..
Жодного разу не була на курорті. Далі села, що під Києвом, теж нікуди не їздила. Коли ще діти маленькі були і чоловік їх одвозив на все літо до свекрухи.
А тут на край світу — до моря!
"І видумають!.. Робити їм нічого..."
— Ну що, Василівно?
Напарник. Високий до неба, а того розуму... Ось і зараз: од цікавості всього так і посмикує.
— Чого кликали?
— Путівку давали. До моря. На курорт.
— Взяла?
— Не взяла...
— Та ти що! Бузини об'їлась?
— Може, й об'їлась, — образилася. — Тільки мені ніколи по курортах розгулювати.
А він усе ще не міг повірити:
— Безплатну?.. І ти не взяла?..
Роздзвонив мало не по всій фабриці: Василівна од безплатної путівки відмовилась! Бачили таке чи не бачили?
Підходили, розпитували, вірили, не вірили і так заморочили голову, що й додому прийшла — все не могла заспокоїтись. Ходила, сама до себе головою похитувала. Аж чоловік нарешті помітив:
— Що з тобою?
Чоловік її, Микола Григорович, або, як вона його величала, Ригорович, мужчина серйозний. Працює на підйомному крані, то й звик на всіх згори вниз дивитися. Скільки літ з ним прожила, а й досі побоюється.
Тож і не сказала одразу, в чім річ. Сказала, що з нею — нічого.
І як тільки оте "нічого" сказала, так і запекло розповісти йому про путівку. Ну так запекло, що й зовсім спокій втратила. Мучилась-мучилась, врешті не витримала.
За вечерею це було, на кухні. Як завжди, сиділи утрьох: чоловік мовби на покуті, на місці найзручнішому, далі Нюра, дочка, а вона вже скраєчку — підхопись та подай. Як завжди, їли мовчки: в святій пошані до їжі. А тут вона і не витримала:
— І придумають же!
— Ти про що? — глянув на неї схвильовано: не могла, мовляв, поки їмо, помовчати.
Не могла. Усміхнулася зніяковіло:
— Та з путівкою ж! Наче я їм молоденька...
— З якою путівкою? — зацікавився вже чоловік.
— Та на курорт! Їдь, кажуть, покупайся в морі. Ти ж, кажуть, ще ж, мабуть, і моря не бачила. Знайшли собі хвору!
Чоловік і виделку відклав. Спохмурнів.
— Ну а ти їм що?
— А я що ж? — розсміялася Ольга. Розсміялася та одразу ж і витерла усміх тильним боком долоні. — Що я, дурна, теліпатися до моря? Мені й дома, тут, кажу, добре. — Їй зараз здавалося, що вона все це казала в профкомі: так ловко виходило. — Хай, кажу, їдуть оті, в кого чоловіка, дітей удома немає...
Микола Григорович схвально гмикнув, знову взявся за виделку.
— Робити їм нічого! — сказав-припечатав.
— І правда, що нічого, — погодилась Ольга. Від того, що виговорилась, їй стало зовсім уже легко. — Думали, що як безплатна, так я одразу і вхоплю ту путівку.
Тут виделка знову зависла над їжею:
— Як безплатна?
— Та безплатна ж, хіба я не казала? Ні копійки не треба платити.
Далі вечеряли мовчки, хоч тепер уже Миколі Ригоровичу щось муляло на душі. Жінки — вони завжди отак: виллють із себе, а ти хоч ковтай, хоч давися.
Повечеряли, біля телевізора трохи посиділи, спати полягали. Ольга й задрімала відразу, а Микола Ригорович усе не може заснути. Крутився, вертівся, зітхав, покурити навіть виходив і знову круть-верть. Чи не захворів часом?
— Ти чого не спиш?
— Так, чогось не спиться... — І по паузі довгій (вона вже стала дрімати знову): — А путівка та скільки?
— Га? — не второпала.
— Путівка, питаю, скільки коштує?! — вже аж сердито.
— Та звідки я знаю? Сказали ж, що даром.
— Даром, даром! Заторочила сорока! Вона ж скількись коштує?
— Їй-богу, не знаю! Якби за гроші, а то дармова...
— Тобі все дармове!.. А це до моря, та ще в санаторій. Рублів сто, якщо не більше...
Сто то й сто, яка різниця? Та й не їде ж вона, бо відмовилась.
— Давай уже спати, завтра ж уставати вдосвіта!
— Тобі лише б спати! — Однак замовк, і вона знову незчулась, як і заснула.
А за сніданком Микола Ригорович, який мов аж схуд за цю ніч, сказав, на неї не дивлячись:
— Ти от... Путівку візьми... Дають, так бери...
— Та чого я біля того моря не бачила? Мені й дома добре!
— Добре, не добре, а коли даром дають, то треба брати і їхати. Не руб же чи два, а сотня, а то, гляди, й більше.
А тут іще Нюра, дочка:
— Їдь, мамо, їдь! Це ж так цікаво! — Щоки палають, і очі горять: наче сама до того моря збирається.
— А їсти вам хто готуватиме? — вже розсердилась Ольга: обоє мов змалились. — Чи зуби на полицю позакидаєте, поки я в тому морі купатимусь?
— Я, мамо, варитиму!
— Ти навариш!
— І наварю! З голоду не будемо пухнути.
І чоловік туди ж:
— Місяць якось переб'ємося... А путівку треба забрати. Безплатна ж...
І навіщо вона йому сказала, що путівка безплатна? Могла ж знати наперед, що з того вийде.
Ригорович був у неї ще й скупенький нівроку. Гроші в комод замикав, ключ із собою носив. Видавав на покупки копійка в копієчку. Краще бухгалтера знав, що почім на базарі чи в магазинах. Через те, мабуть, і не пив, не курив, бо — суцільний розор.
І все, що вдавалося зекономити, — на ощадну книжку. На вклад терміновий. Три відсотки не два, та до того ж не так легко зняти гроші з рахунку, як припече. Сто разів подумаєш, поки наважишся.
А тут дармові сто карбованців! А то, гляди, й більше.
Слово по слову — умовили:
— Та візьму, дайте хоч поїсти спокійно!
І в профкомі так і сказала:
— Оце б і не їхала, якби не чоловік та дочка. В шию випихають до моря.
— І правильно роблять! А то вік проживеш і світу білого не побачиш.
— Та побачу ж, побачу. Тут і не схочеш — побачиш.
Одержала путівку, понесла додому, а чоловік уже її й виглядає:
— Принесла?
— Та принесла — куди вона дінеться.
— Дай сюди!
Взяв, до столу обережно поніс. Окуляри надів, роздивляється.
— Сто вісімдесят карбованців! А ти відмовлялась... З двадцять дев'ятого листопада... То це тобі й їхати скоро?..
— Та скоро ж: сказали, щоб післязавтра й рушала... Принесла мороку на свою голову!
— Поїздом?
— Та вже ж не отим чортопхаєм! — В літак нізащо б не сіла: поки на землю впаде, тричі встигнеш померти. Дивувалася про себе: як ото люди й не бояться — літають?
— То я тобі й квиток дістану.
— Дістань, як не важко.
Сходив другого дня, приніс їй квиток. Не купейний — плацкартний. Їхати ж менше доби, то навіщо гроші викидати на вітер? Відрахував іще копійка в копієчку на зворотну дорогу, позітхавши, вимуляв зайву десятку:
— Оце тобі на ситро. Ну, й на постіль у вагоні.
Ольга більшого від нього й не ждала: і так оно поки народив, то й посинів! Квиток, гроші сховала до гаманця, де вже лежало сто двадцять карбованців, про які чоловік і гадки не мав. Узяла в себе на фабриці з їхньої, жіночої, каси: котрий уже рік вони в кожну зарплату по десятці скидаються. Рік мине — і сто двадцять карбованців. Чи захворіє хто, чи дітям подарунок купити, чи ще якась дірка в хазяйстві — каса завжди виручала. А тут все-таки курорт, за тисячу від дому кілометрів — мало що може статися. Та й своїм же сякі-такі подарунки збиралася купити. Не процвиндрить же їх...
Стала збиратися в дорогу: пакувати чемодан. Плаття, блузки, спідниці, запасні черевики — наче не так і багато, а чемодан ледве закрили. А тут іще чоловік, Микола Ригорович:
— Ти наче заміж збираєшся.