Фронтовий лист
Анатолій Дімаров
I
Цього фронтового трикутника із штемпелем воєнної цензури я знайшов у своїх добрих друзів Вінничуків із Вінничини.
Написаний цей лист вісімнадцятого червня 1944 року. Напередодні чергового наступу наших військ.
II
"Лист пущений от Тарасюка Мефодія до своєї дружини Каті.
Здрастуй дорогая моя жона і дітки спішу я вас відоміть своїм листом як сам собою і жилаю вам найкращого життя я зараз нахожусь в тім самім місці і вже од вас одержав пісьмо за котре я вам очінь дуже благодару Ваня я тебе дуже просю аби ти мені получи писав і коли пишеш то тіки кожне слово одцелно і провіруй кожне слово чи ти його правілно написав а то багацько не дописуєш буквів навіть адрес був неправедний то коли оце получиш оцього листа то возьми в голову це пісьмо і пиши правилно слухайте я вас просю дати адрес Петра і як його вулики чи є в них мед чи нема і як є то продай мед і купи здорової поросяти і за тим дозвидання передаю я всім од себе поклон од мене писав би подробно та нехватає бумаги то як получите це пісьмо то вишліть мені бумагу бо я не маю на чому писати з чим і дозвидання
Польова почта 21154 Тарасюк М покищо живий".
Останні два слова — "покищо живий" — цензура недбало закреслила. Це ж не така уже й таємниця військова. Усі поки що живі.
III
Тарасюк Мефодій загинув у червні 1944 року.
"Пал смертью храбрых". Коли їх, підметених по селах, безоружних погнали на кулемети німецькі.
В один і той же день похоронками усі ці села й засипало.
Про вірш
Трагічна документально-художня новела про безжальну долю українського селянина, кинутого беззбройним гарматним м'ясом під німецькі кулемети у 1944 році. Твір викриває нелюдяність тоталітарної радянської системи, яка викреслювала право солдата навіть на просте констатування власного крихкого виживання.
Історія
Анатолій Дімаров особисто пройшов пекло Другої світової війни як боєць «чорносвитників» (або «чорної піхоти»). Після звільнення лівобережних та правобережних районів України радянське командування здійснювало тотальний примусовий польовий призов місцевого чоловічого населення: ненавчених, неозброєних і часто навіть не одягнених у військову форму селян негайно кидали на штурм укріплених німецьких позицій, аби «змити кров'ю» перебування в окупації.
Сам письменник дивом вижив після тяжкого поранення, втративши майже всіх своїх побратимів, проте в радянські десятиліття правда про трагедію «підметених по селах» перебувала під суворою ідеологічною забороною. Лише в часи незалежності Дімаров дістав змогу відкрито оприлюднити як власні спогади, так і автентичні документальні свідчення про масштабне нищення українського селянства радянським командуванням під час наступу 1944 року.
Форма
Архітектоніка твору має тричастинну структуру: І — документальне обрамлення з автобіографічним наративом оповідача про віднайдений артефакт; ІІ — verbatim-цитування автентичного фронтового трикутника зі збереженням суржику, орфографічних девіацій та просторічної синтаксичної структури селянського мовлення; ІIII — сухий, мов вирок, епілог-реквієм.
Оповідний темпоритм вивірений на контрасті: детальна наївна повільність селянського листа з господарськими клопотами про вулики та порося різко обривається трагічною лапідарністю фіналу, де канцелярський штамп «пал смертью храбрых» зіштовхується зі страшною правдою про безоружні атаки.
Як читати
Ключовим символічним вузлом новели стає цензорське закреслення двох слів: «покищо живий». Воєнна цензура репресивної держави стирає саме ту екзистенційну формулу, яка втілювала людську суб'єктність Тарасюка Мефодія. Тоталітарна військова машина бачить у селянинові лише знеособлений витратний ресурс, для якого саме поняття індивідуального «життя» є небажаною аномалією, що підлягає ретушуванню чорнилом.
Разючий контраст між смертельною загрозою майбутнього наступу та архаїчною побутовою турботою (про мед, вулики сусіда, здорове порося, граматику дитини) підкреслює глибокий онтологічний розрив між природним світом українського хлібороба і кривавою молотаркою імперської війни. Мефодій іде у небуття, несучи з собою турботу про рідну оселю, а метафора похоронок, якими водночас «засипало села», підносить локальний епізод до масштабу національної трагедії.
Теми: чорна піхота · Друга світова війна · трагедія українського села · радянська цензура · документальна пам'ять · беззахисність людини перед війною