Гусятниця
Анатолій Дімаров
I
Придбав гусятницю.
Він рік за нею полював: умовляв генерала продати.
Генерал привіз рушницю з війни. Хвалився, що сам Герінг із нею на полювання ходив.
Не рушниця — гармата двоствольна. Танки такою підбивати, а не гусей. Двометрові стволи. Ложе пудове. Золоті гуси по тому ложі летять. А в кожну гільзу шклянка бездимного пороху влазить. Не кажучи вже про шріт.
Генерал з неї жодного разу не вистрілив: хотів ще пожити на світі.
А цьому тільки з нею і полювати. Наїв барило таке, що й трактором з місця не зрушиш. І задниця наче в слона. Для "противєсу". Ще й мав "Мерседеса" шикарного, хороми кількамільйонні. То йому що, з отими голодранцями рівнятись? Які полюють із "тулками", мотузяччям перев'язаними.
Врешті вмовив. Одвалив десять тисяч зелених.
Спорядивсь урочисто на відкриття полювання, поїхав.
II
Тільки місце зайняв — припекло, куди й царі пішки ходили. "По-большому".
Вчора ж чаркувались до пізнього. А де чарка, там і наїдків гора. Він і наминав — боявся сп'яніти. Щоб руки не трусилися, коли стане на "зорьку".
"Хай ти згориш!"
Метнувся в кущі разом з гусятницею: ану ж качки налетять! І тільки усівся, вони й налетіли. Хмарою.
Він навскид і смалонув.
Бабахнуло — земля загойдалася. Трьох крижнів з неба змело. Йому ж плече одбило і до землі припечатало.
Та якби ж тільки до землі! А то по вчорашній вечері розмазало. Встиг отакенну купу накласти.
III
Вертався додому без трусів і штанів. Під регіт мисливців.
IV
Продає тепер гусятницю. Дешево. Майже за безцінь. Придбати не хочете?
Про вірш
Гротескно-сатирична оповідка висміює пихатість, снобізм і хижацьку натуру скоробагатька («нового українця»), чия спроба самоствердитися через фашистський артефакт закінчується нищівним конфузом. Пафос твору — нищівне демаскування псевдоелітарності та торжество народно-сміхової стихії карнавального покарання.
Історія
Мініатюра постала в добу 1990-х — початку 2000-х років, коли в українському соціумі сформувався специфічний пласт скоробагатьків — криміналізованого нуворишства («нових руських» чи «нових українців»), котрі демонстрували демонстративне надспоживання, купували розкішні вілли, мерседеси та намагалися вивищитися над простими людьми химерними атрибутами статусу.
Анатолій Дімаров був пристрасним мисливцем із багаторічним досвідом, знав мисливський побут і фольклор до найтонших деталей і сам неодноразово спостерігав появу в угіддях пихатих товстосумів із наддорогою зброєю. Твір генетично пов'язаний із традицією української мисливської гуморески, закладеною Остапом Вишнею («Мисливські усмішки»), проте Дімаров загострює її до соціального памфлету.
Форма
Композиція твору виразно архітектонічна: текст поділено на чотири пронумеровані частини, що діють за законами класичного анекдоту (експозиція з гіперболізованим портретом персонажа; стрімка кульмінація на полюванні; конфузний фінал; постскриптум-пуант із пародійним оголошенням). Ритм тексту рвучкий, фрази гранично лапідарні, наближені до розмовної новелістичної скоромовки.
Мовна палітра насичена гротескною соматичною деталізацією («наїв барило», «задниця наче в слона») та суржиковими й розмовними інкрустаціями («противєс», «по-большому», «одвалив десять тисяч зелених»), що влучно відтворюють духовне убозтво новоявленого пана. Гіпербола («двометрові стволи», «ложе пудове», «шклянка бездимного пороху») надає образу зброї міфічно-бутафорського масштабу.
Як читати
Образ рушниці-«гусятниці», яку нібито привіз із війни генерал і з якою «сам Герінг полював», є блискучим сатиричним символом антигуманного мілітаризму, фашистського фетишизму та марнославства. Герой прагне придбати не функціональну зброю для полювання, а тотем власної винятковості та влади, щоб підкреслити дистанцію від «голодранців із тулками». Символічно, що ця деструктивна «гармата», якою «танки підбивати», карає самого власника.
Кульмінаційна сцена повертає читача до бахтінської карнавальної естетики «матеріально-тілесного низу»: напад діареї після нічного бенкетування зрівнює скоробагатька з фізіологічною природою, позбавляючи його будь-якої пихи. Постріл навскид у поєднанні з віддачею велетенської зброї призводить до абсолютного фіаско — персонажа буквально розмазує по власних екскрементах. Відтак повернення додому «без трусів і штанів під регіт мисливців» стає актом народного осміяння і скидання самозваного царька.
Фінальна пуантова репліка («Продає тепер гусятницю... Придбати не хочете?») перемикає регістр на прямий іронічний контакт з аудиторією. Вона перетворює фатальну зброю на черговий нікчемний мотлох і застерігає читача від спокуси нерозбірливого гонору й жадібності.
Теми: сатира на скоробагатьків · мисливський анекдот · карнавальне покарання · пихатість і снобізм · гротеск і фарс · соціальне розшарування