Хоронили Надю
Анатолій Дімаров
Надька, сусідка, копала картоплю. Сонячно, тепло, як серед літа, ще й вітерець повіває ласкавий: то волосся пригладить, то щоки легенько торкнеться. Надя копала-копала, а потім, натомившись, лягла перепочити. Голічерева, прямо на теплу ріллю. Прикрила очі хустиною й незчулась, як заснула.
Мимо йшов Хвиномен. "Та й смачно ж бісова молодиця лежить!" Став, придивився: лежить, не ворушиться. Мов і не дихає. "Вмерла, чи що?" Підійти б, роздивитись, так не з руки. Хтось побачить — таке наплетуть, що й за місяць не одплюєшся.
Стоїть Хвиномен — не зна, що робити.
Аж біжить Наталка. Вона завжди не ходить, а бігає.
— Наталко, ходь-но сюди! — позвав її Хвиномен.— Поглянь, як оно Надька лежить.
— Ой Боже, померла! — сплеснула руками Наталка.
— Та ти підійди подивись, а тоді уже божкатимеш!
— Померла, померла, я здалеку бачу! Скочу до Вальки, бо я мертвих боюся.
Побігла, Вальку гукнула:
— Валько! Валько! Там Надька померла! Як упала голічерева, так і лежить — не ворушиться. Побігли, бо я мертвих боюсь.
Біжать уже вдвох. На бігу перегукуються:
— Од чого ж вона, бідолашна?
— Од серця, од чого ж іще! — Наталку не раз за серце хапало.
— Отак рано вмерти! Це ж треба труну лаштувати.
— Як притягнем до хати, то я до Якима і скочу.
Ніхто на хуторі не міг змайструвати таку ловку труну, як Яким. Покійник як ляже, то за руки тягни — не захоче вилазити. Яким же, добряче хильнувши, завжди говорив:
— Як на мене, то кращої людини, аніж покійник, і на світі нема! Коли ж хто цікавився, чому саме покійник, він наставляв великого пальця (а ніготь на тому пальцеві як копито у коня) та й водив перед носом того, хто запитував:
— А ти коли чув, щоб покійника словом лихим поминали?..
Так що труну для Надьки замовляти тільки Якимові... Підбігли, засапані, ледь дух переводять:
— Лежить?
— Та лежить. Не ворухнулась ні разу.
— Го-оспо-ди, отак рано вмерти!
— Та ви підійдіть! — Хвиномен нетерпляче.
Пішли. Валька попереду, Наталка позаду. Як підступили за кілька кроків, Валька тихенько й позвала:
— Надю, Надю, ти жива чи вже вмерла?
— Та? — підхопилася Надька.
Жінки як стояли, так і посідали в ріллю.
* * *
Валька гикала до вечора, Наталка ж всю ніч пила валер'янку.
Про вірш
Іскрометна побутова гумореска про народження безглуздих чуток та хутірську схильність до передчасного лементу й обрядового азарту. З тонким народним гумором і м'якою сатирою автор зображує комічний ланцюжок людської легковірності й незграбної метушні.
Історія
Тематика хутірського та сільського життя посідає центральне місце в спадщині Анатолія Дімарова. Проживши значну частину життя в Україні та пройшовши крізь тяжкі випробування війною й радянським бюрократизмом, письменник володів унікальним слухом до живої народної мови, звичаїв та колоритних характерів українського села.
У пізній період творчості («Містечкові історії», новели та образки) Дімаров зосередився на змалюванні автентичного сільського типажу з його специфічним фольклорним світоглядом, де межа між комедією та трагедією часто буває вкрай умовною. Оповідання «Хоронили Надю» відтворює саме такий зріз народної стихії, де буденна випадковість перетворюється на трагікомічну містифікацію.
Форма
Композиція твору ґрунтується на класичному анекдотичному принципі наростання хибного припущення (quid pro quo). Сюжет розгортається динамічно, за принципом ланцюгової реакції: від випадкового спостереження Хвиномена через паніку Наталки до підключення Вальки та залучення трунаря Якима.
Оповідна манера відзначається надзвичайною колоритністю діалогів, живою діалектно забарвленою лексикою («голічерева», «божкатимеш», «бісова молодиця») та філігранним використанням невласне-прямої мови. Ритм розповіді прискорюється разом із бігом героїнь, створюючи виразний комічний ефект контрасту між теплою сонною пастораллю та панічною метушнею.
Як читати
Образна система твору побудована на архетипному протиставленні сну і смерті. Надя, зморена важкою працею, засинає «на теплій ріллі» в стані абсолютного єднання з природою, що підкреслюється лагідним вітерцем і сонячним теплом. Проте для хуторян її непорушність одразу стає сигналом фатального фіналу через стереотипне, театралізоване сприйняття чужого життя.
Фігура трунаря Якима вносить у розповідь елемент колоритного чорного гумору та карнавалізації танатологічних мотивів. Його щире фахове переконання, що «кращої людини, аніж покійник, і на світі нема», а з його домовини й вилазити не схочеться, трансформує жах перед небуттям у площину гротескно-побутового прагматизму.
Дімаров майстерно розкриває феномен хутірської плітки, яка живиться страхом («бо я мертвих боюся») та пересудами («хтось побачить — таке наплетуть»). Трагедія миттєво рутинізується, перетворюючись на звичний алгоритм колективного клопоту (труна, серцевий напад, похоронний ритуал), що виявляє як дивовижну душевну нечутливість натовпу, так і його зворушливу, хоч і комічно недолугу, готовність до співучасті.
Теми: сільський побут · хутірські плітки · комічне і трагічне · сон і смерть · народний гумор · людська недолугість