Хрестини
Анатолій Дімаров
І
"Мерседес" останньої моделі підкотив до монастиря, що на Московській. Підкотив, замалим не розштовхавши інші машини, та й зупинився, погірдливо чмихнувши. І тоді з салону розкішного в костюмі од Версаче, в черевиках із крокодилячої шкіри на грішну землю ступило щось... Щось таке випещене та одгодоване, що вже й на людину не схоже. Ступило та й стало одчиняти всі дверцята машини, піднімати капот, одкривати багажник, наче під'їхало не до храму Божого, а до майстерні з ремонту машин.
— Выходи, чего ждешь?
І тут із того ж салону розкішного вивалилось не менш одгодоване вже статі жіночої. У супермодному одязі та ще й обвішане золотом. А за нею уже дитя тієї ж породи бройлерной
— Айн момент!
Та до храму й посунуло, ні на кого не дивлячись. Трапився б хтось на дорозі — переступило й не зблимнуло б.
Невдовзі й з'явилося: обіч дріботів попик з такою рідкою борідкою, що пальців би вистачило порахувати всі волосини.
— Значит так: освяти мою тачку как следует. Не жалей водицы.
Попик став бризкати щедро кропилом: на шиби, дверцята, на капот і мотор. Не забув покропити й салон.
— А колеса?
Попик, зігнувшись, покропив і колеса. Замалим не помив їх святою водою.
— Лады... Держи баксы.
Ткнув у долоню наставлену долари, вслід за сімейством сів до салону. Гаркнув мотором, поїхав на світло червоне.
Не встиг далеко й од'їхати: лопнула-вибухнула шина. "Мерседес" повело-повело та й уліпило фарою в дерево.
Вискочив як обпечений:
— Растуда ж твою мать!
І метнувся до храму: лаятись з попиком, а то, гляди, і з самим Господом Богом.
II
"Є таки Бог на світі!" — подумав я втішено.
Про вірш
Їдка соціальна сатира на нуворишів доби дикого капіталізму та духовне лицемірство пострадянського суспільства. Із нищівним сарказмом змальовано гротескне зіткнення кримінального хамства, вульгарного магізму та користолюбства псевдодуховенства.
Історія
Твір створено в епоху пострадянського первісного нагромадження капіталу (1990-ті роки), коли в незалежній Україні сформувався прошарок так званих «нових українців» (або «малинових піджаків»). Цей соціальний тип вирізнявся показним багатством, тотальною безкультурністю, бандитським минулим та намаганням «купити» все — від закону до Божого благословення.
Анатолій Дімаров надзвичайно гостро й болісно реагував на моральну деградацію суспільства та девальвацію духовних вартостей. У новелі відбито реалії Києва 1990-х років (монастир на Печерську/вулиці Московській, нині Лаврській), де комерціалізація церкви та поява зрощеного з криміналітетом олігархату стали прикметою глибокої ціннісної кризи.
Форма
Жанрово це сатиричний памфлет або гостросюжетна сатирична новела з динамічною фабулою та кармічним пуантом (миттєвою відплатою). Архітектоніка твору будується на градації зухвальства героїв, яка раптово обривається аварією — символічним крахом їхньої матеріальної невразливості.
Оповідь сповнена гротеску, сатиричного шаржу та мовної характеристики персонажів. Контраст між україномовним саркастичним авторським текстом і суржико-російськомовним жаргоном нуворишів («Выходи, чего ждешь?», «освяти мою тачку как следует», «лады», «баксы») слугує засобом соціального викриття та культурної демаскування персонажів.
Як читати
Образ «нового українця» та його родини деперсоналізований і зооморфізований: це не індивідуальності, а «щось випещене та одгодоване, вже й на людину не схоже», дитя «породи бройлерної», одягнене у фетиші статусу (Версаче, крокодиляча шкіра, обвішаність золотом). Персонажі позбавлені людських очей і почуттів; вони рухаються як бездушні бульдозери, готові переступити через будь-кого.
Мотив обряду освячення машини є кульмінацією духовної профанації. Християнське таїнство зведене до магічного сервісу з гарантії безпеки автотранспорту, де священник («попик з рідкою борідкою») постає в ролі послужливого наймита автомийки, що поливає колеса святою водою за подачку у доларах. Церква в цій оптиці перетворюється на ще один пункт обслуговування комерційного попиту.
Фінал новели символізує неминучу дію кармічного або божественного правосуддя. Вибух шини та зіткнення з деревом на червоне світло руйнують ілюзію всемогутності «зелених папірців». Замість смирення чи прозріння хам реагує звичною матірною люттю («Растуда ж твою мать!») і жаданням пред'явити претензію «виконавцю послуг», що демонструє повну безнадійність духовної сліпоти цього соціального класу.
Теми: нові українці · сатира · духовний ерзац · комерціалізація церкви · гротеск · моральна деградація