Хворобоголік
Анатолій Дімаров
I
Страх не люблю лягати в лікарню!
Мало того, що в тебе виявлять десяток хвороб, про які ти й гадки не маєш, та ще й підселять до хворобоголіка. Який не просто любить хворіти, а хворобами тільки й живе. Про них тільки й стогне. І не повірить нізащо, що хтось більш хворий, ніж він:
— Прикидається. Теж мені хворий знайшовся!
Один такий мене до смерті замучив: день і ніч про свої хвороби торочив. Ідеш на сніданок, а він навздогін:
— Что-то у меня стул подозрительный. Не хотите взглянуть? Кашлянеш ненароком — обов'язково обізветься:
— А вы проверялись на предмет туберкулезной палочки?
Я й виписався передчасно з лікарні. Боявся: здурію! І коли вже зібрався, коли попрощався, він мене зупинив на порозі:
— Вы ж забыли мой телефон записать!
— ?
— Будете названивать, справляться о моем здоровье.
Вийшов з лікарні — пожбурив записаний телефон у кущі.
II
І ви думаєте, не розшукав мого телефону?
Дзвонить щотижня, терзає мою нещасну дружину (я прикинувся глухим).
Отоді я і вигадав оце: "хворобоголік". На кшалт "трудоголіка".
Про вірш
Дотепна автобіографічна гумореска, що препарує феномен іпохондрії та маніпулятивного психологічного вампіризму в лікарняному середовищі. Твір із легкою самоіронією досліджує парадокс людини, для якої нескінченні недуги стають єдиним засобом соціалізації та підтвердження власної значущості.
Історія
У зрілі роки Анатолій Дімаров через старі фронтові поранення та вікові проблеми змушений був регулярно проходити лікування у відомчих і звичайних клініках (зокрема у клінічній лікарні «Феофанія»). Лікарняна палата стала для письменника особливою лабораторією характерів, де замкнений простір оголював приховані комплекси людей різного соціального стану.
Твір належить до корпусу дімаровських автобіографічних сатир та нарисів, у яких автор не лише фіксував дивні типажі радянського та пострадянського соціуму, а й виступав як дотепний мовотворець, конструюючи нові неологізми для означення психологічних деформацій сучасної людини.
Форма
Твір структуровано на дві частини у формі невимушеної щоденникової сповіді від першої особи (Ich-Erzählung): перша частина розгортає стаціонарну агонію оповідача поруч із настирливим сусідом, друга — абсурдний дистанційний постлікарняний терор.
Гумористичний ефект досягається майстерним застосуванням мовного перемикання (код-світчингу): оповідач говорить вишуканою іронічною українською мовою, тоді як сусід-іпохондрик висловлюється специфічним канцеляризованим російським суржиком («Что-то у меня стул подозрительный», «на предмет туберкулезной палочки»), що підсилює психологічну відчуженість та фальш персонажа.
Як читати
Образ «хворобоголіка» осмислюється автором як викривлена екзистенційна форма егоцентризму. Хвороба для такого персонажа перестає бути лихом і перетворюється на сенс життя, капітал і зброю: він ревнує до чужих недуг («Прикидається. Теж мені хворий знайшовся!») та нав'язує свої фізіологічні подробиці оточенню як форму абсолютного домінування над особистим простором іншого.
Філологічна кульмінація новели — винайдення неологізму «хворобоголік» (за аналогією до «трудоголіка» чи «алкоголіка») — підносить побутовий казус до рангу влучного соціально-психологічного діагнозу. Захисна реакція оповідача, який змушений викидати папірець із телефоном у кущі та прикидатися глухим, маркує відчайдушну боротьбу здорового глузду та життєлюбства проти токсичної іпохондричної задухи.
Теми: іпохондрія та егоцентризм · лікарняний побут · авторський неологізм · самоіронія · психологічні типажі