Партієчка

У селі її називали Партієчкою.

Тож про Партієчку і поведемо нашу мову правдиву.

Найяскравіший спомин дитинства.

Сніг. Мороз. І гурт розлючених дядьків, що ведуть її тата до річки.

А вона біжить вслід за матір'ю, яка, простоволоса, розхристана, так страшно кричить, що й вона починає захлинатися криком.

Потім був лід, що скував їхню річку, була ополонка, що дихала чорною смертю, і тато стояв перед нею навколішках, наче збирався молитись. І один із дядьків заносить над татом сокиру.

І тут материн крик заполошний струсонув небеса:

— Не вбивайте!.. Ой, не вбивайте!..

Тоді отой, що з сокирою, схилився над татом і запитав:

— Бачиш оту ополонку?

Внизу по течії парувала ще одна ополонка. Тато мотнув головою, що бачить.

— То бери і пірнай... Допливеш — твоє щастя... Живи.

І тато мовчки став роздягатися. Роззувся, роздягнувся, лишився лише в підштанках. Шапки на ньому вже не було: шапку збили ще по дорозі. І пірнув в ополонку.

Мати, сходячи криком, метнулась до тієї, до другої, а вона — вслід за матір'ю. Схилившись над ополонкою, мати тягнула болісну нитку:

— І-і-і-і-і-і...

Тата не було й не було... Вічність минула, а тата все не було... Та ось тато вибулькнув оглушеним сомом. Вирячені очі, вуса обвислі... Лежав на льоду, із стогоном відкашлював воду.

III

За тиждень тата спалила гарячка.

І за цей тиждень вона зненавиділа всіх односельців. Усіх до одного!

В тридцять другому настав її зоряний час. Уже комсомолкою, вона лютувала, вигрібаючи все, що можна було вкинути до рота. Не жаліла ні малих, ні старих. Півсела лютим голодом видушила!

В тридцять четвертому, після вбивства Кірова, не одного спровадила на Соловки чи до Сибіру.

А в тридцять сьомому, вже комуністкою, так боролася з ворогами народу, що, коли б її сила та воля, всіх підряд об'явила б тими ворогами. Привчила дядьків, які поки що на волі лишалися, ночувати не вдома — в картоплі: "чорний ворон" в основному приїжджав серед ночі.

І в "енкаведе" її називали любовно: "Наша Партієчка".

У сорок першому дощенту спалила весь хліб, що дозрівав на неосяжному полі колгоспному. Всі громадські будівлі спалила, навіть школу і клуб. Не встигла тільки попалить всі садиби, щоб лишити по собі цвинтар суцільний.

Після війни, повернувшись з евакуації, теж сил не жаліла, виконуючи "постановления партии и правительства".

Особливо в голодному сорок сьомому році.

Все життя пам'ятала про тата. Що був конокрадом.

А нині лежить на кладовищі під перекошеною тумбою. З п'ятикутною зіркою побляклою. І могила її заросла бур'янами, і люди ту могилу стороною обходять, навіть сучасні комуністи з району не провідують. Наче вона, та могила, зачумлена.

Про вірш

Психологічно загострена драматична замальовка про ґенезу нелюдської жорстокості та помсти, що виростає з дитячої психотравми й реалізується під час Голодомору 1932–1933 років. Твір досліджує мутацію людської душі та механізм перетворення жертви на безжального ката в лавах тоталітарної партії.

Історія

Новела написана в період, коли Анатолій Дімаров звільнився від пут радянської цензури та зміг у повний голос заговорити про голодоморний 1933 рік і більшовицький терор в українському селі. Тема трагедії розкуркулення та масового мору селянства була особистим болем письменника, чию родину свого часу також було розкуркулено, через що батькові довелося змінити прізвище дітям (справжнє прізвище Анатолія Андрійовича — Гарасюта).

Письменник присвятив чимало сторінок психологічному аналізу так званих «активістів» і «буксирів» — місцевих колаборантів, які власними руками відбирали в односельців останні крихти хліба. У цій замальовці Дімаров торкається витоків формування радянської номенклатури низового рівня, рекрутованої з маргіналізованих або травмованих підлітків.

Форма

Композиція фрагмента вирізнена кінематографічною дискретністю: розбиття на нумеровані короткі сцени-кадри різко зіставляє експозиційну трагедію дитинства (смертельне випробування батька льодом) із кульмінаційним зламом свідомості героїні («В тридцять другому настав її зоряний час»).

Стиль письма гранично лапідарний, суворий, експресіоністичний. Короткі, зорові мазки («Сніг. Мороз. І гурт розлючених дядьків...») нагнітають відчуття фатальної неминучості, а звуковий образ матері, що тягне «болісну нитку: І-і-і-і-і-і...», створює пронизливий акустичний фокус трагедії.

Як читати

Філософський зміст твору зосереджений на трагічному замкненому колі насилля: селянська самосудна жорстокість породжує зворотну, ще більш деструктивну й масову лють. Дівчинка, яка пережила жах катування свого батька односельцями (крижана купіль у річці як форма розправи), сублімує свою невимовну ненависть у служіння молоху тоталітаризму.

Прізвисько «Партієчка» набуває моторошного семантичного забарвлення: комсомол і партія для знедоленої сироти стають не ідеологічним вибором, а знаряддям помсти всьому селу. Її «зоряний час» — це відбирання останнього шматка хліба в приречених на смерть людей, де класова боротьба більшовиків зливається з особистою жагою крові й відплати за пережиту кривду.

Теми: генеза жорстокості та помста · трагедія Голодомору 1932–1933 · дитяча травма і тоталітаризм · розлюднення особистості · самосуд і кругообіг насилля

Усі поети