Перші гулі
Анатолій Дімаров
Міля Золотоверха, найкрасивіша дівчина десятого "Б" та ще й кругла відмінниця, передала на останньому уроці (ми навчалися в другу зміну) записку: "Толік! Проведеш мене додому?" Вона ще й питає!
Повернувшись до Мілі, я закивав головою так, що вона, моя голівонька, ледь не закотилась під парту.
Та одразу ж згадав, де живе Міля, і голова моя міцно приросла до тулуба. Міля мешкала не на Верхньому виселкові, а на Нижньому, що мав назву Гнидівка, парубота якого ворогувала люто з паруботою Верхнього. Проте, щоб провести дівчину в Гнидівку, нам, із Верхнього, і в голову збрести не могло. Спіймають, поб'ють, а то й покалічать.
А тут — Міля, найкрасивіша дівчина десятого "Б".
А тут — всесоюзна премія за вірш "Починається юність".
А тут — сам директор школи назвав мене гордістю школи.
А тут усі хлопці десятого "Б" хвалилися: "Це наш поет!", а дівчата зацікавлено зиркали на мою персону. Ну як після цього відмовити Мілі? Засміють!
І я, вже коли стемніло, повів Мілю додому. На Гнидівку. Де аж кишіло босотою.
Міля щось щебетала — я ж здригався од кожної тіні.
Міля весело дріботіла — я ішов наче з примусу.
Х-ху, довів нарешті. Попрощався поспіхом та й дременув назад. І коли вже здавалося, що от-от скінчиться Гнидівка, мене й перестріли. Оточили, затисли, поцікавились:
— Умієш кукурікать?
Пробелькотів, що умію.
— Ану закукурікай!
Закукурікав, по-півнячому витягаючи шию.
— Годиться.
Підвели до паркана високого, підсадили на вузенький дашок. За три кроки будинок чорнів великим вікном — там уже спали.
— Кукурікай! — І шилом у задницю.
— Ку-ку-ріку-у-у! — заволав у вікно.— Ку-ку-ріку-у-у!! — заголосив щодуху, одержавши чергову ін'єкцію.
Вікно враз освітилося. Щось майнуло по той бік, брязнула клямка, і на ґанок вискочив розлючений хазяїн.
Матюкаючись, підбіг до паркана, і гнидівська босота попхнула мене йому прямо на голову.
Хазяїн не скрутив одразу мою півнячу шию. Він, вочевидь, прочитав мого вірша, що за нього мене преміювала Москва. Натомість згріб мене за поетичну чуприну, доволік до хвіртки і колінищем чавунним дав такого копняка, що я не півнем — поросям кувікнув, вилітаючи на вулицю.
Не встиг, стогнучи, звестись на рівні, як мене знову оточила босота. Поставила раком, дала сірника і наказала міряти сірником тим дорогу додому. Ще й співати при цьому популярну на той час пісеньку: "Легко на сердце от песни веселой". А щоб рухався веселіше, осідлали пацаном, і той нещадно молотив п'ятами в боки.
Вам доводилося сірником міряти дорогу додому? Хоча б метрів двадцять проміряти?
А я міряв майже до ранку. І голосив оту веселу пісеньку, що її зненавидів на всеньке життя.
Про вірш
Автобіографічно забарвлене, сповнене тонкого гумору та самоіронії оповідання про романтичну юнацьку закоханість, підлітковий гонор та зіткнення шляхетних ілюзій молодого поета з жорстокими законами вуличної реальності. Твір змальовує зворушливу ініціацію дорослішання крізь призму комічного випробування страхом і гординею.
Історія
Оповідання належить до автобіографічного пласта творчості Анатолія Дімарова (зокрема спорідненого з його славетними збірками спогадів і повістей «Прожити й розповісти», «На коні й під конем», підлітковими циклами). Автор спирається на власні спогади про шкільні передвоєнні роки на Донбасі та Полтавщині, де формувався його характер у зіткненні книжкових ідеалів із суворим дворовим світом.
У цьому творі Дімаров тонко відтворює соціальну атмосферу 1930-х — початку 1940-х років, коли радянська школа активно культивувала образ «зразкового школяра», «юного поета» й активіста, тоді як позашкільне життя підлітків містечок і робітничих виселків залишалося підпорядкованим архаїчним законам кулачного права, територіальної ворожнечі («парубота кутка на куток») та підліткових кодексів честі.
Форма
Твір написаний у формі ретроспективної сповідальної оповіді від першої особи («я-нарація»), де дорослий і мудрий оповідач із добродушною посмішкою відтворює хід думок і почуттів себе юного. Композиція побудована на динамічному наростанні психологічної напруги: від ейфорії отримання записки й тріумфу марнославства — через тривожний перехід чужою територією — до комічно-принизливої кульмінації перестріту з ворожою босотою.
Ритмомелодика тексту визначається чергуванням патетичних внутрішніх риторичних вигуків («А тут — Міля... А тут — всесоюзна премія...») із промовистими, звукописно насиченими дієслівними конструкціями страху й утечі («щебетала — здригався», «попрощався поспіхом та й дременув», «пробелькотів»).
Як читати
Центральний конфлікт розгортається між фальшивим соціальним статусом (титул «гордість школи», «всесоюзна премія за вірш 'Починається юність'») та беззахисністю перед стихійною правдою життя. Іронія автора спрямована на викриття власного юнацького нарцисизму: статус романтичного поета не рятує лицаря від панічного страху перед темними завулками ворожої Гнидівки, а внутрішня бравада розбивається об небезпеку реального побиття.
Топос поділу простору на респектабельний «Верхній виселок» та маргіналізовану розбійницьку «Гнидівку» актуалізує архетипний міфологічний мотив небезпечної подорожі героя у «потойбічний/нижній світ» заради прекрасної дами (Мілі Золотоверхої). Проте лицарський подвиг Дімаров дегероїзує: ритуал ініціації зводиться до гротескного приниження — вимоги загарбників «закукурікати по-півнячому».
Фінал слугує глибоким психологічним уроком дорослішання. Пташине кукурікання на паркані стає символічним розвінчанням зарозумілості, своєрідним щепленням від гордині, яке автор осмислює не як трагедію, а як очисну комічну самоіронію, необхідну для гартування справжнього письменницького зору.
Теми: дорослішання та ініціація · перше кохання · підліткова психологія · самоіронія та гумор · ілюзії та реальність · шкільні роки