Певна зона
Анатолій Дімаров
І
А це кілька розповідей Володимира Савича Попика. Фельдшера з села Великої Севастьянівки. Що під Хрестинівкою. На Черкащині. Ми з ним та його дружиною милою не один рік дружимо заочно.
II
Прийшла якось до нього доярка. Назовемо її Василиною. Не стара ще вдовиця, що любила до чоловіків підморгувати.
— О-йо-йой!.. Поможіть, Савичу!
— Що таке?
— Поперека замкнуло.
Ішіас. Прописати б уколи, так не переносить уколів. Навіть пігулок не хоче ковтати: боїться, що в горлі застрянуть.
— Знаєш що, молодице, пропишу я тобі бджоли. Налови бджіл на пасіці та й прикладай до певної зони.
— А поможе?
— Мусить помогти!
— От спасибочко вам! Що б ми без вас і робили.
А це йде мимо Василининого двору (на виклик до хворого), чує, а з кукурудзиння густого:
— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!
І знов за хвилину:
— Ой-ой!.. Із твоїм ліченієм!
— Василино, що ви там робите?
— Та бджоли пускаю за пазуху... Вже семеро роздушила.
— Та я ж вам казав не за пазуху, а на певну зону саджати!
— Еге, на певну зону! А фуражери силос задарма будуть возити?
III
Василина найчастіше до фуражерів підморгувала. Не задарма, а за дровця чи за силос.
Про вірш
Колоритний народний гумореска-бувальщина про хитрощі сільського побуту, жіночий практицизм і кумедні колізії народного цілительства. Твір відзначається соковитим гумором, щирою теплотою та оптимістичним поглядом на життєву снагу українського селянства.
Історія
Новела належить до великого циклу сільських оповідок, спогадів та бувальщин Анатолія Дімарова (зокрема таких книжок, як «Змовини», «Сільські історії», «Влучний постріл»), які письменник записував зі слів численних знайомих із різних куточків України. Конкретна топонімічна прив'язка (село Велика Севастянівка на Христинівщині, що на Черкащині) підкреслює документальну достовірність джерела оповіді.
У цьому творі відбито реалії колгоспного побуту, де офіційна медицина часто поступалася народним засобам через відсутність ліків або селянську недовіру до фармацевтики, а дефіцитні ресурси (дрова, силос) здобувалися не за гроші, а завдяки взаємовиручці, кокетуванню та жіночим хитрощам.
Форма
Жанрова природа твору поєднує риси класичної фацеції, новели-анекдоту та мемуарного сказу. Вступний зачин виконує функцію обрамлення, легітимізуючи оповідача через згадку реального фельдшера Володимира Попика, після чого дія стрімко переходить до кумедної побутової сцени.
Діалогічна побудова твору домінує над описовістю, ритм оповіді бадьорий, багатий на інтонаційне підморгування читачеві. Мова персонажів рясніє народною фразеологією, експресивними вигуками («О-йо-йой!», «Еге») та комічною двозначністю медичного евфемізму («певна зона»).
Як читати
Комічний ефект будується на тонкій амбівалентності вислову «певна зона». Якщо для добродушного фельдшера це суто медичний термін (крижова зона попереку, яку скував ішіас), то для молодиці Василини, енергійної та практичної вдовиці, привабливість її жіночих принад є головною конвертованою валютою у відносинах із фуражерами задля господарського достатку.
Постать Василини втілює вітальний тип життєлюбної української жінки, здатної витримати будь-які укуси бджіл за пазухою («вже семеро роздушила»), аби лише не зіпсувати слідами апітерапії «стратегічний об'єкт» свого флірту. Дімаров змальовує цей побутовий прагматизм без моралізаторства, з глибокою фольклорною симпатією до народного гумору й незнищенного оптимізму селян.
Теми: народний гумор і сміхова культура · сільський побут і звичаї · жіноча кмітливість та вітальність · народна медицина · колгоспні реалії