Пробки до пугача
Анатолій Дімаров
І
Давно це було, а й досі, бач, пам'ятаю. Такі речі чомусь найдовше зберігаються в пам'яті.
II
Маляр, що працював на заводі автобусному, попросив свого товариша привезти малому пробки до пугача. Тоді ще пугачі продавалися — дітям забавка. І пробки — набої до пугачів.
Як з рушниці бабахкало!
Ну, товариш і привіз, не забув. Шість пачок пробок, щоб надовше вистачило. На роботу відніс.
А маляр саме перемішував фарбу. В бочці отакенній.
— Купив?
— Купив. Держи, тільки гляди, обережніше. Бо й руку одпанахати може! Це ж не одна пробка, а п'ятдесят!
Подякував маляр. До задньої кишені штанів запакував. Знов нахилився, фарбу розмішує. Тільки задниця над бочкою стирчить. Пробігав мимо напарник:
— Куме, здоров!
Та ногою по задниці.
Пробки всі до одної й рвонули. Штанів як не було, маляр головою у фарбу пірнув. Напарника ж потім аж у підвалі знайшли: сидів, тулив до ноги черевика розпанаханого.
Про вірш
Іскрометна виробничо-побутова гумореска про курйозний виробничий інцидент із піротехнічними іграшковими набоями, що змальовує непередбачуваність буття через призму народного анекдоту й стихійного виробничого розіграшу.
Історія
Мініатюра належить до пізньої малої прози Анатолія Дімарова — періоду, коли письменник після десятиліть вимушеної цензурної самодисципліни та монументальних епічних полотен звернувся до жанрів автобіографічних образок, мікроновел, бувальщин та міських апокрифів. Твір входить до циклів коротких оповідок письменника, де фіксувалися колоритні реалії радянського повсякдення 1950–1970-х років із їхнім специфічним товарним дефіцитом, дитячими іграшками на кшталт пугачів та своєрідною виробничою культурою.
У таких лаконічних спогадах-гуморесках Дімаров виступає тонким побутописцем і хронікером живої народної мови. Згадка про автобусний завод апелює до індустріальних ландшафтів радянської України (зокрема Львівського автобусного заводу), де робітниче середовище формувало власний фольклор, пересипаний фамільярними розіграшами, кумівством та специфічним цеховим гумором на межі техніки безпеки.
Форма
За жанровою архітектонікою це класичний прозовий анекдот або фацеція з чіткою тричастинною структурою: обрамлення-зачин («Давно це було...»), експозиційно-динамічне розгортання ситуації з накопиченням комічного напруження та блискавичний фінальний пуант-катастрофа. Оповідна манера стилізована під усну розмовну гутірку (сказ) із характерною парцеляцією, еліптичними реченнями та експресивними вигуками.
Ритмомелодика тексту визначається чергуванням спокійного ретроспективного тону з різким крещендо діалогів і лаконічних дієслівних форм («рвонули», «пірнув», «сидів, тулив»), що підсилює ефект раптового піротехнічного вибуху та створює гротескну пластику мізансцени.
Як читати
Образна система твору побудована на зіткненні двох світів: наївно-безневинного світу дитячих забавок (іграшкові набої-пробки для пугача) та брутальної фізичної реальності важкого виробництва (бочка з фарбою, заводський цех, робочі штани). Комічний конфлікт виникає внаслідок зневаження попередження про кумулятивний ефект небезпеки: безпечна поодинці цяцька, зібрана в кількості пів сотні штук, перетворюється на справжній вибуховий пристрій, детонований звичним для пролетарського побуту приятельським стусаном.
Автор майстерно використовує прийоми народного ярмаркового балагану та карнавальної культури за Бахтіним: акцент на «тілесному низі» (задня кишеня, поза робітника над бочкою, удар ногою по сідницях) спричиняє раптове перевертання верху і низу — маляр пірнає головою у фарбу, а штани розлітаються на друзки. Фінальна деталь із напарником у підвалі, який безпорадно тулить до ноги розпанаханий черевик, переводить ситуацію з площини тривіального травматизму в категорію життєствердного гротеску, де трагікомічна випадковість стає міфологемою пам'яті.
Теми: виробничий побут · гумореска й анекдот · дитячі забавки радянської доби · життєвий курйоз · народний сміх і карнавальність