Родове дерево
Анатолій Дімаров
І
"Це я, Сашко Вінничук.
Я учень 3 класу.
Я люблю добре поїсти, поспати і погратися, і дивитися бойовики.
Найбільше мені подобаються книжки "Робінзон Крузо" Дефо, "Двадцять тисяч льє під водою" Ж. Верна, "Три товстуни" Ю. Слеші та "Гаргантюа і Пантагрюель" Франсуа Рабле.
Ще я люблю грати в футбол і войнушки, кататися на санках і купатися.
І ще я люблю відмінно вчитися (явно підказане мамою).
II
Колись люди вважали, що нашими прабатьками були перші люди Адам і Єва, які були ніби корінням велетенського дерева — поколінь усіх наступних людей. І ми, і наші батьки, і наші бабусі та дідусі, і їхні батьки — всі ми є маленькими гілочками великого дерева, яке називається Україною. Ось таким є дерево мого роду:
І коли я намалював оце дерево, то пообіцяв татові й мамі роби ти усе, аби воно не усохло.
Сашко Вінничук".
III
Олександр Вінничук, блискучий студент Інституту міжнародних відносин, гордість тата й мами, трагічно загинув два роки тому.
А дерево стоїть, не всихає. Лишилася ж сестра, ще й брати-сестри двоюрідні.
Про вірш
Елегійний трагікомічний образок про перервану молодість і непоборність родової пам'яті, що зіставляє дитячий наївний твір про генеалогію зі страшною трагедією загибелі юного сина.
Історія
Образок виник у пізній період творчості Дімарова, коли письменник часто нотував правдиві історії знайомих родин інтелігенції періоду становлення української незалежності 1990-х років. Цей час позначився активним національним самоусвідомленням, поверненням до родоводу та інтересом молоді до фаху міжнародних відносин як символу нової відкритої України.
Трагізм тексту корелює з глибоким особистим болем автора, який пройшов крізь сталінське розкуркулення родини (через що змушений був усе життя носити чуже прізвище Дімаров замість батьківського Гарасюта), Голодомор, воєнне поранення та втрату близьких, через що тема збереження родоводу набуває в нього священного, екзистенційного статусу.
Форма
Твір демонструє віртуозний синкретизм документального монтажу: перші дві частини є прямою цитатою дитячого шкільного твору Сашка Вінничука з його безпосереднім інтонаційним малюнком, а третя частина слугує скупим, емоційно стриманим, але приголомшливим авторським реквіємом-епілогом.
Контрастна ритміка переходу від дитячої безтурботної скороговірки («поїсти, поспати і погратися») до архетипної біблійної візії та раптового трагічного обриву створює ефект катарсису, позбавленого будь-якої патетичної фальші.
Як читати
У тексті протиставлено наївний оптимізм дитинства та безжальність фатуму. Дитячий перелік уподобань поєднує світову пригодницьку класику (Дефо, Верн, Олеша, Рабле) та реалії хлопчачих забав, засвідчуючи інтелектуальну повнокровність покоління, що мало будувати нову державу. Хлопчик сприймає біблійний міф про Адама і Єву через патріотичну метафору: кожна родина — гілочка великого дерева на ім'я Україна.
Кульмінаційний символізм полягає в дитячій клятві: «робити усе, аби воно не усохло». Смерть юнака у розквіті сил створює екзистенційну рану, однак фінальний акорд твору стверджує вітаїстичну стійкість: попри загибель золотого паростка, коріння й інші віти (сестра, двоюрідні брати) тримають дерево живим. Це перегукується з ідеєю незнищенності українського роду крізь усі історичні катастрофи.
Теми: родовід і наступність поколінь · трагедія втрати дитини · дитяча чистота й надії · метафора дерева роду · незнищенність нації