Стогін по Джоєві
Анатолій Дімаров
Помирав Джой.
У муках, в судомах, що корчили тіло.
Стогнав, як людина, і з його таких нещодавно ясних, таких життєрадісних досі очей котилися сльози.
— Де?.. Де в тебе болить?..— питав, сам ледь не плачучи.
А він не міг відповісти.
— Ну навіщо?.. Навіщо ти проковтнув оту кульку?..
Не встиг вихопить її з його до всього цікавого рота.
— Краще б я її проковтнув!
Джой стогнав і кімната розбухала од стогону.
Іноді зводивсь над силу, заплітаючись, підходив до мене, тикався головою гарячою поміж колін.
Шукав порятунку.
А що я міг вдіяти? Що?
Їх, ті кульки, за наказом нашого мера двірники безголові розсипали густо по місту. По всіх скверах, вулицях, парках.
Скільки потруїлося милої звіроти домашньої! Скільки птаства загинуло!
Трупики... трупики... трупики... Грудочки життя коштовного. Вас совість не мучить, пане голово?
Ви спокійно спите?
А Джой не спить третю ніч.
І третю добу не бере нічого до рота.
Невістка надзвонює, син пропонує забрати на дачу: може, на повітрі на свіжому, на ласкавій травичці не так буде мучитись.
І я не витримую: забирайте, одвозьте...
Коли син хотів підняти Джоя та однести в машину, той наче все втямив. Підповз до мене і став лизати — цілувати коліна.
А потім дивився на мене з машини. Пильно... Незблимно... Прощався навіки...
Син повіз Джоя, а я, гамуючи сльози, вернувся у враз спорожнілу квартиру.
У кімнату, пропечену стогоном Джоя.
Обвуглену муками Джоя.
Пане голово, спробуйте в такій кімнаті добу-другу пожити!
А я живу п'ятий рік!
* * *
Ще дві доби одмучився Джой.
Син пропадав на роботі, невістці теж треба було конче затриматись у Києві, вона умовила сестру підмінити її. І в ту ніч останню Джой, який помирав у дворі, віднесений подалі від ока людського... Джой зібрав сили останні й поповз... Повз усю ніч: до хвіртки, у якій мали появитися невістка і син.
Доповз і, прикипівши головою до хвіртки, помер...
* * *
Отак і лишився ледь помітний горбик у лісі.
Весною чи влітку ще можна за нього зачепитися оком, а взимку, коли замете, захурделить, засипле все снігом,— од Джоя не лишається й сліду.
Таке життя.
Таке, мої хороші, на цім світі життя.
Про вірш
Пронзительно-драматичний твір викриває нелюдяність та жорстокість урбаністичного соціуму через агонію отруєного домашнього собаки. Трагедія вірного чотирилапого друга переростає в суворий моральний суд над цинічною та безкарною міською владою.
Історія
У пізній період творчості Анатолій Дімаров надзвичайно гостро реагував на моральну деградацію пострадянського суспільства, байдужість чиновництва та втрату емпатії у великих містах. Письменник сам проживав у Києві й був свідком варварських кампаній зі знищення безпритульних тварин за допомогою розкидання хімічних отрут («кульок»), від яких масово гинули не лише вуличні звірі, а й домашні улюбленці та птаство.
Твір написаний у формі автобіографічного щоденникового свідчення або відкритого листа-обвинувачення, адресованого конкретному суспільному злу. Для Дімарова біль безсловесної істоти став лакмусовим папірцем духовної зрілості нації, що виходить із тоталітарного минулого, але продовжує послуговуватися його нелюдськими, варварськими методами селекції та знищення живого.
Форма
Твір має виразну структуру трагічної сповіді з елементами публіцистичного інвективного памфлету. Оповідь ведеться від першої особи (Ich-Erzählung), що максимально скорочує естетичну дистанцію між автором і читачем, створюючи ефект нестерпної документальної достовірності та співпереживання.
Ритміка тексту пульсує від нервової парцеляції та сповнених розпачу риторичних запитань до трагічних ретардацій і звукопису стогону. Апострофа — пряме гнівне звернення до винуватця зла («Вас совість не мучить, пане голово?») — слугує емоційно-смисловим камертоном, який різко змінює регістр від ніжного жалю до непримиренного обвинувачення.
Як читати
Центральний образ Джоя набуває виразних рис страдника-мученика: його муки антропоморфізуються («Стогнав, як людина», «з очей котилися сльози»), що перетворює страждання тварини на хресну дорогу безневинної істоти. Взаємини між оповідачем і собакою вибудовуються на євангельських кодах прощення й жертовності — Джой, помираючи, «лиже й цілує коліна» господаря, знімаючи з нього провину за людське безсилля.
Метафорика випаленого простору («кімната, пропечена стогоном Джоя. Обвуглена муками Джоя») переносить фізичний біль тварини у сферу духовного досвіду оповідача, де пам'ять про страждання залишається незагоєною виразкою протягом п'яти років. Дімаров зіставляє чиновницький прагматизм («наказ мера», «безголові двірники») із сакральністю буття («Грудочки життя коштовного»), утверджуючи ідею неподільності живого світу перед обличчям зла.
Теми: жорстокість до тварин як діагноз суспільству · моральна відповідальність влади · вірність, співчуття та непоправна втрата · безсилля людини перед сліпим злом · біль і пам'ять як душевна рана