Своя компанія
Анатолій Дімаров
І
Бригадира тракторної бригади загітували у партію. КПРС. Прийшов у райком партії. На бюро зачитали анкетні дані, почали з'ясовувати політичну підкованість:
— Хто такий Леонід Ілліч Брєжнєв?
Відповів як по писаному.
— А Щербицький, Володимир Васильович?
Теж не спіткнувся.
— А ім'я й по батькові товариша Суслова?
Змовкнув.
— А назовіть прізвище нашого секретаря обкому партії?
Теж мовчить. Потилицю чухмарить. Потім:
— А можна спитати?
— Питайте.
— А хто такий Драченко Іван?
Не знають.
— А такий?..— теж називає свого односельця.
Мовчать теж. Перезираються.
— А такий?.. А такий?.. От бачите, як воно получається: у вас своя компанія, а в мене — своя.
II
Так і залишивсь поза партією.
Про вірш
Лаконічна сатирична мініатюра викриває онтологічну прірву між відчуженою номенклатурною системою та реальним народним буттям. Через невимушену селянську логіку твір деконструює абсурд радянських ритуалів ідеологічної лояльності.
Історія
Анатолій Дімаров (справжнє прізвище — Гарасюта), син розкуркуленого селянина, упродовж усього життя ніс тягар примусової конспірації власного походження, що загострило його сприйняття лицемірства радянського компартійного апарату. Твір належить до його пізніх сатирико-гумористичних мініатюр або усмішок (часто маркованих автором як «бувальщини» чи «сільські історії»), написаних на схилі застойної доби або в роки перебудови, коли з'явилася змога відверто фіксувати маразм партійної бюрократії.
У 1970–1980-х роках ритуал прийому передовиків виробництва (зокрема трактористів і бригадирів) до лав КПРС був доведений до цілковитого автоматизму заради виконання рознарядок «робітничо-селянського прошарку». Проте бюрократичні співбесіди на райкомах вимагали цитування прізвищ партійних ідеологів і керманичів, що перетворювало живих трудівників на об'єкти ідеологічної муштри й викликало глухий, але дошкульний низовий спротив.
Форма
За жанровою природою це сатирична мікроновела-анекдот із виразною двочастинною композицією: розгорнутою експозиційною колізією партійного допиту та блискавичним пуантом-висновком у фіналі. Дімаров будує архітектоніку твору на принципі діалогічної дуелі, де монополія влади на екзаменування раптово обертається проти неї самої.
Оповідна манера спирається на сказову традицію та живий розмовний синтаксис. Ритмомелодика динамічна, фрази лапідарні, еліптичні («Не знають», «Мовчать теж»), що підсилює комічний ефект контрасту між зазубреними догмами верхівки та природною розважливістю хлібороба.
Як читати
У центрі твору — конфлікт двох герметичних світів: штучного симулякру партійної номенклатури та автентичного життєвого простору селянської праці. Бригадир безпомилково відтворює прізвища ритуальних «ікон» (Брєжнєв, Щербицький), проте збій на імені кремлівського ідеолога Суслова та місцевого партійного функціонера маркує межу відчуження. Перехід героя до зустрічного опитування виявляє абсолютну некомпетентність партійців у питаннях реального життя громади: для них безіменними є ті самі орачі (Іван Драченко), чиєю працею й тримається земля.
Ключова репліка-висновок — «у вас своя компанія, а в мене — своя» — набуває статусу соціокультурного вердикту. Слово «компанія» через семантичне зниження розвінчує сакралізовану «партію», позбавляючи її легітимності в очах народу. Дімаров блискуче фіксує ментальний суверенітет українського селянина, який інтуїтивно обирає моральну автономію замість кар'єрного колабораціонізму з паразитарною системою.
Теми: сатира на компартійну номенклатуру · відчуження влади від народу · селянська мудрість і сміхова культура · ідеологічний абсурд радянської доби · збереження людської гідності