Ці жінки
Анатолій Дімаров
І
Ледь пропхалася в двері, почалапала звично до люстра. Люстро понуро глипнуло ("Ох, як ти мені наостогидла!") та й стало рахувати зморшки на старечому обличчі.
— Господи, верни мою молодість! Хоч на день, хоч на годинку. Чи тобі це так важко зробити?
II
І гаряча молитва її долетіла до Господа Бога.
Люстро привітно сяйнуло навстріч, милуючись струнким юним тілом. Люстро невспромозі було одірвати свого погляду од розквітлого, без жодної зморшки, обличчя. "Пройдуся вулицею — всі чоловіки попадають!" — заспівало у ній.
III
А згодом, у чому мати народила, клякла на колінах, била покаянні поклони:
— Господи, верни мою старість! У чому ж я поткнуся на люди? Що ж я тепер зодягатиму?..
IV
— Ох ці жінки! — зітхав скрушно Бог, повертаючи старість.
Про вірш
Іронічна мініатюра-притча викриває одвічну жіночу суперечливість між тугою за втраченою молодістю та побутовим страхом втратити звичний соціальний статус. Крізь комічну колізію автор висвітлює трагікомізм людських бажань, за якими криється нездатність прийняти природний плин буття.
Історія
У пізній період творчості (1990-ті — початок 2000-х років) Анатолій Дімаров, уже визнаний майстер масштабної епічної прози та автор монументальних романів про трагедію українського селянства («І будуть люди», «Біль і гнів»), дедалі частіше звертався до малих сатирично-гумористичних форм. Його цикл «Збиткуючись над собою і над іншими», численні бувальщини та мікроновели стали виявом мудрого, дещо зболеного, але незмінно життєствердного сміху літнього майстра.
Звільнившись від радянських цензурних лещат, які десятиліттями нівечили його великі полотна, Дімаров у малій прозі дав цілковиту волю стихії народного гумору, фольклорному анекдотизму та притчевій алегорії. У таких замальовках письменник тонко фіксував архетипи повсякденної свідомості, переплітаючи побутове спостереження з екзистенційною рефлексією над старінням і тлінністю тілесної оболонки.
Форма
Твір побудовано як гранично лаконічну чотиричастинну неоанекдотичну новелу-притчу з чіткою симетричною композицією: експозиція зі старечою скаргою (I), диво омолодження (II), комічний перипетійний перелом і прохання повернути все назад (III) та фінальний божественний вердикт-пуант (IV).
Оповідна манера спирається на стрімку динаміку розгортання дії, лапідарний діалог і стилістичний контраст між піднесеною містерійною молитвою та приземленою побутовою мотивацією («Що ж я тепер зодягатиму?..»). Гострий пуант замикає сюжетне коло, переводячи локальний курйоз у план універсальної узагальненої сентенції.
Як читати
Центральним наскрізним образом мініатюри виступає антропоморфізоване «люстро», яке набуває функцій містичного рефлектора людської душі та безжального літописця часу. Дзеркало у Дімарова не просто відбиває фізичні вади, воно наділене власною емоційною суб'єктністю: спершу воно «понуро глипає» й рахує зморшки, а згодом «привітно сяє навстріч», підкреслюючи нарцисичний захват героїні від раптового повернення плотської привабливості.
Парадоксальний конфлікт розгортається між онтологічним прагненням повернути красу й неготовністю прийняти новий екзистенційний виклик. Здобувши омріяну юність, жінка опиняється перед абсурдним глухим кутом: гардероб літньої людини не пасує до дівочого тіла, а оголеність руйнує узвичаєний суспільний соціум. Первісний імпульс тріумфу («всі чоловіки попадають!») миттєво поглинається страхом людського осуду.
Фінальна репліка Творця знімає біблійний пафос богоспілкування й переводить його в площину добродушної побутової іронії. Бог постає в образі втомленого, але поблажливого патріарха, котрий без суду повертає старість, констатуючи незбагненну та непоправну парадоксальність жіночої натури як невіддільну рису світобудови.
Теми: молодість і старість · жіноча вдача · іронічна притча · ілюзорність бажань · марнославство і страх осуду