Входження в ринок
Анатолій Дімаров
Першим у ринок зопалу вшелешкавсь я.
Не спитавши мудрої своєї дружини.
Реклама задовбала. З ранку до вечора. Вкрадливий баритон обсотував мою свідомість, умовляв, переконував, що без цього приладу я жити не зможу. Йому день і ніч не давали спокою мої болячки, він про них тільки й думав.
Доконала мене його довірлива розповідь про той апарат.
Створений для космонавтів, надсекретний прилад оцей надійшов нещодавно у вільний продаж. Його не так легко дістати, бо вмить розкуповують, але оскільки я до них вчасно звернувся, то вони для мене забронювали екземпляр.
— Скільки ж він коштує? — перепитую в гендляра телефоном. Я вже дозрів, прилад той уже й спати мені не давав.
— Всього чотири тисячі,— не забарився той. І швиденько додав: — Але це тільки для вас. Так він набагато дорожчий.
— У мене чотирьох тисяч немає,— сказав я розчаровано. І поклав рурку.
За годину — знов його голос:
— Анатолію Андрійовичу,— він уже знав моє ім'я та по батькові.— Оскільки ви інвалід Вітчизняної, ми вирішили продати вам по собівартості. Без жодних націнок. Всього дві тисячі... Лади?
Ще б не "лади"! Дві тисячі в мене були. На ліки.
— Тільки після обіду приносьте.
Після обіду дружина збиралася до дітей.
Принесли хромоване чудо. Я його одразу ж і заховав, вирішивши потроху підготувати дружину.
А наступного дня знову дзвінок. І щебет жіночий:
— Вітаю вас із приладом!
— Дякую. А хто це?
— Я пробачаюсь, але стався недогляд. Щоб користуватися приладом, необхідно приймати пігулки.
— Скільки з мене?
— Дві тисячі гривень. Щорічно.
Пожбуривши рурку, я дістав куплену з дурної голови заразу і довго копав її ногою.
А дружина, коли я їй усе розповів, покрутила біля скроні пальцем:
— Ти в мене неможливий! Треба ж отак утелющитись!
Не заперечував. Запхнув здуру придбаного чорта в куток, завалив книжками.
А за півроку настала моя черга крутити пальцем біля скроні: дружина теж ушелешкалась.
Зроду-віку не бачив її такою ошелешеною. Ходила з таким виглядом, наче перед нею весь світ завалився. Її, що сім разів зміряє, та й то ще раз переміря... Її, Євдокію Несторівну... Обвели довкруж пальця, наче дитину!
Купила електромасажер. Китайський. За три тисячі. Віддала ще й подякувала, що дві тисячі скинули як ветерану війни. А заглянула до універмагу — стоять голуб'ята по чотириста гривень штука.
І другого ж дня по телефону щебет жіночий. Про пігулки в дві з половиною тисячі гривень ціною.
— Ринкові стосунки, моя дорогенька,— втішав дружину як міг.
Ринкові стосунки...
Про вірш
Іронічна автобіографічна мініатюра викриває психологічні маніпуляції телевізійно-телефонного шахрайства та розгубленість літньої людини перед цинічними законами «дикого ринку». З гірким сарказмом і самоіронією автор змальовує довірливість ветерана й письменника, який стає легкою здобиччю для агресивного комерційного обману.
Історія
Оповідка належить до пізнього періоду творчості Анатолія Дімарова (1922–2014) і входить до його циклу автобіографічних гуморесок, мікроновел та міських історій кінця 1990-х — 2000-х років, зібраних, зокрема, у книгах «Зблиски», «Болячки» та інших збірках спогадів і бувальщин. Будучи учасником Другої світової війни, важко пораненим ветераном-інвалідом і людиною похилого віку, Дімаров у цей час особисто зіткнувся з безпорадністю літніх людей у пострадянській реальності.
Тло твору фіксує соціально-економічний злам в Україні доби первинного нагромадження капіталу, коли суспільство заполонили агресивний телемаркетинг, продаж псевдолікувальних апаратів «від усіх хвороб» та безсоромна експлуатація пільг і поваги до ветеранів. Письменник майстерно фіксує феномен масового ошуканства, жертвами якого ставала радянська інтелігенція, непристосована до маніпулятивного маркетингу.
Форма
Твір побудовано як лаконічну гумореску-бувальщину в першій особі (Ich-Erzählung), де автор прямо ототожнює оповідача з собою («Анатолію Андрійовичу», згадка про дружину Євдокію Несторівну, статус інваліда війни). Динамічний діалогізований сюжет розвивається через градацію маніпулятивних психологічних пасток.
Стилістичний колорит тримається на зіткненні колоритної розмовної української фразеології («вшелешкавсь», «задовбала», «обсотував свідомість», «поклав рурку») із запозиченим псевдоділовим жаргоном телефонних шарлатанів («собівартість», «забронювали екземпляр», «лади»). Синтаксис уривчастий, насичений короткими репліками, що відтворює наростання психологічного тиску шахраїв.
Як читати
Центральний образний конфлікт новели розгортається між довірливою наївністю літньої людини та холоднокровною механікою комерційного вимагання. «Хромоване чудо», нібито створене «для космонавтів», виступає гротескним матеріальним фетишем нової епохи — безглуздою бляшанкою, покликаною виманити останні заощадження, відкладені на ліки. Символічним є використання образу космосу: сакралізована радянська велич конвертується у безсоромний комерційний фарс.
Дімаров майстерно аналізує технологію соціальної інженерії: шахраї грають на базових людських уразливостях — страху перед хворобами, самотності та марнославстві (персональна «знижка», апеляція до статусу інваліда війни). Авторська самоіронія виконує терапевтичну й захисну функцію: висміюючи власну необачність у таємниці від «мудрої дружини», наратор знімає травму приниження і перетворює ганебний досвід на морально-повчальну притчу про духовне виживання особистості на «дикому ринку».
Фінал уривка фіксує циклічність і ненажерливість обману: придбання непотрібного приладу виявляється лише першим гачком у нескінченному ланцюгу вимагання грошей (нав'язування пігулок). Твір набуває філософського звучання як гірке розвінчання ілюзій щодо моральності новоствореного капіталістичного простору.
Теми: дикий ринок і шахрайство · телемаркетинг і маніпуляції · самоіронія та гумор · старість і довірливість · пострадянський побут · ветеранські реалії