Вони такі!
Анатолій Дімаров
Мій правнук — вихованець дитячого садочка.
Не по літах серйозна людина.
Скаже що — хоч стій, хоч падай.
Якось минулого року мене зненацька провідали гості. А дружина вискочила саме в аптеку.
Ну, ждані-неждані, але приймай, пригощай.
Пораюсь на кухні, а Максимчик під ногами.
— Знаєш що,— звернувся до нього,— поки я тут поратимусь, біжи порозважай гостей.
Кивнув головою, пішов. Нарізав хліб, заношу. Максимчик уже за столом, обіч гостей: ледь голова витикається.
— Дідусю, не заважай мені розважати гостей!..
А це вже нещодавно — останній рік у садочку.
— Ти там не нудьгуєш?
Складаючи з сірників піраміду, правнук заперечливо крутнув головою. От-от скаже сердито:
— Не заважай!
А мене розбирає стареча цікавість:
— А в тебе там дівчина є?
— Є.
— А як її звати?
— Олюня.
— І давно вона в тебе?
— Два роки.
— І що ви збираєтесь робити після садочка?
— Поженимось.
— Ото... Оженитись, Максимчику, не штука, а жити де будете? У батьків і так повернутися ніде.
— У тебе, дідусю.
— А я вам не заважатиму?
— А ти, дідусю, помреш.
— А як не помру?
— Тоді ми з тебе зробимо мумію. Ти лежатимеш тихо-тихо. Догавкався!
Ходжу тепер по кімнаті, ходжу та й роздумую: "Цікаво, куди вони запхнуть мою мумію? Під ліжко чи під диван?"
Про вірш
Дотепна автобіографічна мініатюра про діалог поколінь, у якому дитяча непідкупна прямолінійність і прагматизм безжально й комічно розбивають старечий сентименталізм.
Історія
Мініатюра входить до автобіографічних гуморесок і бувальщин Анатолія Дімарова зрілого періоду творчості, присвячених взаєминам із наймолодшими членами родини (правнуками, онуками). У цих текстах автор підсумовує власне життя крізь призму повсякденних сімейних сценок, тонко схоплюючи психологію нового покоління кінця 1990-х — початку 2000-х років.
Дімаров завжди вирізнявся гострим слухом до живої дитячої мови та парадоксального світосприйняття малечі, відмовляючись від фальшивої дидактики й сентиментального замилування на користь реалістичної психологічної достовірності.
Форма
Жанрова структура твору являє собою лаконічну гумористичну сценку-образку, побудовану на стрімкому діалозі-поєдинку між досвідченим прадідом і незворушним дошкільням.
Композиція двочастинна (минулорічний епізод із гостями та свіжа розмова про майбутнє), де напруга послідовно зростає до абсурдистської фінальної кульмінації — парадоксального дитячого вироку про мумію та самоіронічного авторського монологу-пуанту.
Як читати
Психологічний нерв твору полягає у зіткненні двох вимірів свідомості: мудрої, дещо втомленої самоіронії старого патріарха та прагматично-буквального сприйняття світу дитиною урбаністичної доби, для якої категорія смерті позбавлена трагізму й постає просто побутовою логістичною задачею.
Образ «мумії, що лежатиме тихо-тихо» під ліжком або диваном, виростає з наївної дитячої фантазії в гротескну метафору долі літньої людини у сучасному тісному світі. Проте Дімаров знімає екзистенційний смуток блискучим фінальним самокпином («Догавкався!»), перетворюючи потенційно дражливу тему старіння на торжество життєствердного сміху.
Теми: діти і дорослі · діалог поколінь · родинний побут · дитяча психологія · самоіронія · гумор