Випив і закусив
Анатолій Дімаров
Сталося це під час минулої війни, коли наші війська великою кров'ю звільнили столицю України. Коли до Києва повертались евакуйовані і розпочалася вже інша війна: за вільні квартири.
Народний артист у виснажливій тій війні участі не брав: йому одразу ж вручили ключі од квартири в будинку недалеко від театру Франка, і він поринув у творче життя цього уславленого театру.
Зголодніла за життям духовним публіка валом валила в театр, кожна вистава — аншлаг, артисти працювали на межі людських сил, тож не дивно, що чоловіча половина після кожної майже вистави до півночі водила "козу". Міфічну істоту, яка не повернеться в стайню, доки не провідає всі тогочасні шалмани, де рікою лилися горілка й вино, а на закусь, щоб не одразу п'яніли, подавали так звані "лєдєнци", що ними тільки броню пробивати у танках, а не гризти чи смоктати.
Народний артист теж залюбки водив ту "козу" й повертався додому під добрячою мухою, коли дружина і діти вже спали.
Світло часто вимикали, і народний артист, долаючи сходини, обтикував ключем всі підряд двері, шукаючи знайомого вічка в замкові, а потім увалювався в коридор, притримуючи стіни, щоб не звалились на голову, та й будив щоразу дружину:
— Мамуню, що є погризти? Кишка кишці дулю показує.
Мамуня, уже звикла до цих походеньок, сонно відповідала:
— Хліб на столі... Баночка з маслом на підвіконні... І дай нам спокій...
— Спасибі, мамуню, ти мене врятувала! — театрально вклонявся народний артист і тьопав на кухню.
Навпомацки знаходив хліб, баночку з маслом, ще й на ложку натрапляв.
А цього разу їв і подумки лаяв дружину, що не могла спробувати масло, перш аніж купувати,— майже всі продукти носили з тогочасного Євбазу. Масло було гірке, як смертна кара, ще й смерділо якимось чортовинням...
Впоравшися з маслом, завалився спати.
А вранці його ледь добудилася дружина:
— Сеня!.. Сеня!.. Як ти себе почуваєш?
— Нормально,— відповів народний артист, позіхаючи.
— Та ти хоч знаєш, що ти з'їв?!
— Масло.
— Не масло, а мазь од корости, що я нею мажу дітей!..
Розповідають, що в народного артиста весь день слина котилася з рота, як у скаженого вовка.
А на масло відтоді дивитись не міг:
— В труні я його бачив!
Про вірш
Іронічна побутова бувальщина про повоєнне театральне життя Києва, де напружена творча праця артистів межує з невибагливим побутом, богемними пиятиками та комічними домашніми непорозуміннями.
Історія
Оповідка належить до пізньої малої прози Анатолія Дімарова — циклів спогадів, мемуарних мініатюр та усмішок («Прожити й розповісти», «Зблиски», «Божі діти»), у яких письменник з гумором фіксував колоритні епізоди з життя української інтелігенції середини й другої половини ХХ століття. Сюжет базується на реаліях повоєнного Києва кінця 1943–1944 років — одразу після визволення міста від нацистської окупації.
Для тогочасного побуту зруйнованої столиці були характерними гостра житлова криза, карткова система постачання, регулярні перебої з електроенергією та розквіт стихійних пивниць і забігайлівок («шалманів»). Водночас повернення провідних академічних колективів, зокрема театру імені Івана Франка, спричинило потужне духовне піднесення серед містян, перетворивши театральні прем'єри на центр суспільного життя.
Форма
Твір побудовано за законами мемуарно-анекдотичної новели (байки з життя богеми) з динамічною фабулою, рельєфним експозиційним контрастом між пафосом визволення міста й приземленою житловою метушнею та виразним діалогічним пуантом.
Оповідна манера невимушена, стилізована під усне колоритне мовлення з елементами авторової самоіронії; лексичний пласт насичений живою фразеологією («водити козу», «під добрячою мухою», «кишка кишці дулю показує»), колоритною народно-розмовною дієслівною лексикою («увалювався», «тьопав», «обтикував») і театральними метафорами.
Як читати
У тексті майстерно зіставлено піднесене й низьке: високе мистецтво театру Франка та виснажливе акторське служіння різко контрастують із прозаїчним ритуалом «водіння кози» по напівтемних міських кнайпах. Образ міфічної кози трансформується тут у жартівливий символ незнищенної акторської богемності, здатної компенсувати виснаження та злидні повоєнних літ.
Побутова деталь — легендарні «лєдєнци», якими «тільки броню пробивати», та пошуки наїдку в темній квартирі — слугує містким історико-психологічним маркером епохи дефіциту, де людське тепло, родинне терпіння та гумор ставали головним засобом психологічного виживання після воєнної травми.
Теми: повоєнний Київ · театральна богема · побут і злидні · гумор і самоіронія · акторське життя