За Шекспіром
Анатолій Дімаров
І
Сусідка по столу — вертлява москвичка. Очима так і стриже. Не встигла до санаторію приїхати — хахаля завела. Ходять попідручки, труться, як селезні. Замалим не в одну лікувальну ванну разом залазять.
І майже щодня бігає на пошту: дзвонить чоловікові. Разом із хахалем.
У правій рурку тримає, в лівій — руку хахаля.
— Как ты там?.. Ты не представляешь, как я по тебе соскучилась!..
З чоловіком — словами, з хахалем — морзянкою. Виходять із пошти — регочуть.
II
Сусідка по палаті не витримала. Дізналась адресу, написала її чоловікові. Все описала!
III
Трагедія — хоч Шекспіра гукай!
Про вірш
Іронічна мініатюра викриває фальш курортної поведінки та дрібнобуржуазну мораль радянського відпочивальника крізь призму трагікомічного контрасту. Твір просякнутий викривальним сарказмом і комічним пафосом зведення великих шекспірівських пристрастей до рівня побутового анекдоту й банального доносу.
Історія
Твір належить до жанру коротких сатирико-гумористичних мініатюр, «бувальщин» або сатиричних образків, над якими Анатолій Дімаров активно працював у зрілий період творчості (1970–1980-ті роки), висміюючи вади радянського побуту, подвійні стандарти та споживацьку психологію міщанства.
Санаторно-курортний відпочинок у пізньому СРСР був своєрідним мікрокосмом суспільства, де на обмеженому просторі перетиналися представники різних регіонів та прошарків імперії. Дімаров, маючи винятковий дар спостережливості, часто використовував санаторні сюжети для зображення психологічних деформацій, суєти та моральної псевдоцноти радянських громадян.
У цьому циклі гуморесок письменник продовжує класичні традиції української сатиричної мініатюри Остапа Вишні та Степана Руданського, трансформуючи їх відповідно до реалій пізньорадянського урбанізованого побуту, де лицемірство стало загальноприйнятною нормою щоденного життя.
Форма
Мініатюра має чітку тричастинну пуантовану композицію з класичним драматургійним розгортанням: експозиція і зав'язка курортної інтрижки (розділ I), кульмінаційне втручання ревнивої моралістки (розділ II) та несподіваний фінальний пуант-рефлексія оповідача (розділ III). Оповідь ведеться від першої особи в експресивній, розмовній манері зі збереженням живого темпоритму усної байки.
Стилістика вирізняється динамічним синтаксисом, рясним використанням називних і неповних речень, дієслівних градацій та звучних просторічних метафор («стриже», «труться, як селезні»). Важливим засобом характеристики персонажа є мовна антитеза: колоритний український наратив контрастує з російськомовним суржиком і кліше героїні («Ты не представляешь, как я по тебе соскучилась!..»), підкреслюючи фальш її поведінки.
Як читати
Центральний образ «вертлявої москвички» уособлює типаж міщанського цинізму та суєтної подвійності буття: однією рукою вона тримає телефонну слухавку, передаючи словесні запевнення у коханні далекому чоловікові, а іншою водночас стискає долоню курортного коханця, відстукуючи «морзянку» пристрасті. Цей тілесний контрапункт слугує виразним символом тотальної брехні, розщеплення свідомості та емоційного конформізму.
Не менш сатиричним є образ «сусідки по палаті», яка виступає в ролі фальшивого ревнителя моралі. Її вчинок — збирання інформації та донос законному чоловікові — демонструє не стільки прагнення справедливості, скільки зловтіху, заздрість і хронічну радянську звичку публічного контролю за чужим приватним життям, де стукацтво маскується під високі моральні стандарти.
Назва твору та фінальний пуант містять глибоку інтертекстуальну іронію: апеляція до Шекспіра знижує класичний шекспірівський пафос фатальних пристрастей (на кшталт «Отелло») до рівня гротескного провінційного адюльтеру. Замість величі ренесансної трагедії читач споглядає мізерний дрібнобуржуазний водевіль, у якому високі почуття підмінені тваринним інстинктом та донощицтвом.
Теми: курортний роман · сатира на міщанство · подвійна мораль · донос і псевдоморалізаторство · іронічна інтертекстуальність · комічне зниження класичного пафосу