Моя отчизно! Знаю я, тобі
Судилась крізь війну така дорога.
Ти Бога бачила, такого Бога,
Що віти опустилися в журбі.
Ще колії татарської гарби
Лишилися і з полум’я грізного —
Не вийшла ти. Бо он ще відблиск його,
Поглянь, горить на степовім горбі.
Так, од могил земля наша горбата…
О, проклинаю всіх, хто єсть Батий!
На переможцях скрізь печать проклята.
Он на бурхливім небі знак страшний.
То крови з хмар напухнув хрест гігантський:
Не вийти з бід країні цій селянській.
Сповнений трагічної гідності сонет про многостраждальну долю Батьківщини, яка крізь полум'я воєн і татарські колії століттями несе свій важкий жертовний хрест.
Один із вершинних патріотичних сонетів української літератури міжвоєнного періоду, у якому осмислено історичну драму української державності.
Марко Вороний звертається до образу України не з тріскучим гаслом, а з глибоким філософським болем сина, що бачить нескінченність випробувань свого народу.
Поезія перегукується з сонетами Миколи Зерова та Максима Рильського, поєднуючи класичну суворість форми з глибинним національним змістом.
Канонічний сонет, написаний п'ятистопним ямбом із чергуванням жіночих і чоловічих рим та вишуканою пісенно-ораторською інтонацією.
Стримана монументальна лексика («колії татарської гарби», «полум'я грізне», «віти в журбі») створює карбований рельєф образу вітчизни.
Згадка про те, що Отчизна бачила такого Бога, від якого «віти опустилися в журбі», свідчить про містичну глибину перенесених народом мук.
Слід татарської гарби та незгасаюче полум'я воєн постають символами невпинного геополітичного тиску на Україну, яка століттями бореться за виживання.
Попри всю тяжкість дороги, поет утверджує незламність рідної землі, чия жертовність освячена вищою правдою та любов'ю її дітей.
Теми: доля Отчизни · сонет про Україну · історична пам'ять · хресна дорога нації · жертовна вірність