Священний попіл

Золотом важкого умирання
Тліє липи кучерявий дім.
– Пам’ятаю я осіннєє спадання
Під високим іменем твоїм.

Холодіють у тумані руки.
О, такий тонкий туман…
Слово впало важким чорним згуком.
(Перев’яжем тугим шовком руки там.)

Хвиля й ніч на землю мертвих.
Ах, зелена зірка, – ще якої нам мети?
Відчинились невблаганні двері
Хаосом і дзвоном пустоти.

В чорній урні попіл і троянди —
Що мені робити з іменем твоїм?
Жалібні безсмертних квіт гірлянди,
Малахітовий осінній дим.

"Іра" – ймення зимне і бронзове,
– Не прекрасної Єлени бірюза.
В чорний сніг і у туман зимовий
Огневійна дивиться гроза.

В золотих осінніх емпіреях
Не зустрінемось ніколи ми.
– Не вернутися метелику Псіхеї
З снігового попелу зими.

Про вірш

Елегійний диптих про осіннє золоте вмирання липового гаю, священний попіл згаслого кохання та біль непоправної втрати дорогої людини.

Твір увійшов до циклу елегій, присвячених пам'яті передчасно згаслої Мері Тріор, чия тінь не полишала серце поета до останніх днів.

Вороний тонко відчував філософію осені як часу підбиття підсумків, сакрального згасання земних форм і переходу в духовну пам'ять.

Поезія відзначається кришталевою чистотою образу й бездоганним смаком, притаманним кращим зразкам української неокласики.

Двочастинний вірш на основі чотиристопного ямба з перехресним римуванням, де паузи та обриви рядків передають спазми душевного болю.

Метафорична палітра побудована на зіставленні золота липового листя з попелом і крижаним туманом, що огортає зболілі руки.

«Золото важкого умирання» липового дому стає символом трагічної величі краси, яка навіть у своїй загибелі залишається царственою й чистою.

Слово, що впало «важким чорним згуком», фіксує фатальну мить звістки про смерть, яка розбиває життя надвоє й перетворює минуле на попіл.

Священність попелу стверджує, що справжня любов не зникає безслідно: вона стає сакральною основою внутрішньої сили митця.

Теми: священний попіл кохання · осіннє згасання · біль утрати · пам'ять серця · неокласична елегія