Сонце осені
Марко Вороний
Снують москалики[11] по сходах,
І сонце в чорній хвилі висоти.
Терасами садів, терасами городів
До сонця осені підходиш ти.
Ти хочеш спать – тепер така утома,
Спать хочеш ти, спустошена земля.
Тепер по чорному лицю твойому
Лежать одкриті небесам поля.
Лежать і куряться туманним стосом…
(Чміль золотавий в тьму пустель),
Я помолюсь за край в високу просинь,
В простоволосий біль повітряних орель.
Ростуть за вербами сумні простори,
Скоряючись епічній простоті.
Поля, поля… у вітряному хорі
Та десь на обрію церков хрести.
І бачу я, в останньому змаганні
Спадає лист, як подих Божих уст…
О, не зогріти рук диханням,
Коли з землі крізь кров кісток ще чути хруст.
*11 так у Європі називали тарганів.
Про вірш
Глибока медитативна поезія про осіннє сонце, стомлену спустошену землю та тихе бажання заснути, перегукуючись із почуттям втоми всього сущого.
Історія
Вірш написаний на межі десятиліть, коли над українською інтелігенцією нависла загроза масових політичних процесів (зокрема процес СВУ).
Атмосфера суспільної задухи та безвиході трансформується у поета в елегійну картину осіннього згасання природи, яка шукає спочинку від земних страждань.
Твір демонструє віртуозне володіння технікою імпресіоністичного пейзажу, одухотвореного людським психологізмом.
Форма
П'ятистопний та чотиристопний ямб із перехресним римуванням, чий повільний, втомлений ритм імітує важку ходу споглядача терасами садів.
Зоровий образ «сонця в чорній хвилі висоти» створює трагічний дисонанс між джерелом світла та мороком простору.
Як читати
Сонце осені постає холодним і далеким світилом, яке не гріє, а лише безпристрасно висвітлює спустошення земного саду.
Бажання землі «спати» символізує екзистенційну втому народу від нескінченних потрясінь, воєн і колективізаційного терору.
Хода сходами й терасами до осіннього сонця стає метафорою останнього сходження душі на вершину самотності й стоїчного спокою.
Теми: сонце осені · втома землі · осінні тераси · туга за спокоєм · психологічний пейзаж