Настали ночі темні і глибокі,
І в тиші вогкій туляться сади.
Спадають німо в течію води
І листя, і зірки мільйони років.
Куди у тьмі не йди, не чутно кроків,
В таємній тиші губляться сліди…
А десь над вами села й городи,
Підводиться Господень зір стоокий.
Так ми життя хвилинне проживем,
Калейдоскоп одвічних наших тем
Розіб’ється об чорну тайну ночі.
Одно лишає нам хаос розлук:
В широкій ніжності відкриті очи
І Слово, роджене з блаженних мук.
Медитативний сонет про таємничу силу нетлінного поетичного Слова, що народжується в глибоких нічних садах і світить крізь темряву мільйонів років.
У часи наростання цензури й придушення вільної творчої думки Марко Вороний утверджує абсолютну самоцінність художнього Слова як носія духовної правди.
Твір продовжує неокласичну традицію культу майстерності та сакрального ставлення до мови, властиву київським неокласикам.
Поезія постає формою естетичного опору тоталітарному розпаду, де нічна тиша стає прихистком для чистої думки.
П'ятистопний ямб із дзеркально-симетричним римуванням у катренах (АббА АббА) та витонченими терцетами.
Багатий звукопис на сонорні звуки ('л', 'м', 'н', 'р') створює атмосферу стишеного шелесту опалого листя та течії нічної води.
Темна й глибока ніч, у якій спадають листя і зірки, уособлює безмежність космічного часу, перед якою зникають земні суєтні сліди.
Слово постає нетлінною субстанцією, здатною пробити глуху ніч і залишити свій зоряний відблиск у вічності.
Поет мислить творчість як сакральне служіння, де через подолання мовчання і страху стверджується присутність духу у всесвіті.
Теми: магія Слова · нічна тиша і сади · космічний час · сакральність поезії · неокласичний сонет