Чую, чую: обіймає жаль...
Олекса Влизько
Чую, чую: обіймає жаль, —
За великим невимовна туга,
За незнаним!.. Ну, хоча б ножа
Та дорогу зоряну в подруги!
Та окраєць хліба у карман.
І пішов би босяком, гультяєм —
Хороше ж то нюхати туман, —
Аромат конвалій серед гаю!
Хороше ж то в пущах і степах
Спати ночі... Міряти дороги...
...Поцілунки вітру на губах...
...Сині крила тихої тривоги...
Марю, марю: — обіймає жаль,
За незнаним золотава туга...
Та нема дороги і ножа,
Тільки кицька на печі — подруга!
ЖИТТЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ (Київ), 1928, ч. 8, с. 8. Передрук з книжки : О. Влизько. СЕРЦЕ І ВОГОНЬ. Краків-Львів: "Українське видавництво", 1942, с. 50.
Про вірш
Експресивна автопсихологічна елегія з яскраво вираженою романтичною тугою за мандрами й степовою волею, що різко обривається трагікомічним дисонансом сірого домашнього побуту.
Історія
Твір уперше побачив світ на сторінках київського авторитетного часопису «Життя й революція» (1928, ч. 8), коли Олекса Влизько вже здобув репутацію одного з найзухваліших «буян-поетів» свого покоління. За маскою невтомного урбаніста й життєлюба крилася глибока самотність людини, відрізаної глухотою від навколишнього гомону, яка безупинно прагнула відкритого простору та граничної екзистенційної щирості.
Пізніший передрук у краківсько-львівському виданні 1942 року («Серце і вогонь») підтвердив непроминущу естетичну вартість вірша для розстріляного в грудні 1934 року митця: навіть під час нацистської окупації українська еміграційна та галицька критика шанувала цей твір як зразок нескореного духу пореволюційної генерації.
Форма
Вірш написано чотиристопним хореєм із чергуванням жіночих і чоловічих клаузул (римування перехресне: абаб). Динамічний ритм хорея, що нагадує ритм пісні мандрівника або стукіт серця, підкреслено багаторазовими анафорами («Чую, чую...», «Марю, марю...», «Хороше ж то...») та паузами-трикрапками, які створюють ефект розірваного, схвильованого монологу.
Як читати
В основі образної побудови лежить романтична опозиція між макрокосмом вільної дороги та задушливим мікрокосмом хатньої повсякденності. «Ніж», «зоряна дорога», «окраєць хліба» та статус «босяка-гультяя» — це стійкі атрибути мандрівного лицарства, свідомого аутсайдерства, укоріненого як у традиції українського козацтва, так і в ліриці європейських проклятих поетів (Бодлер, Рембо).
Фінал вірша будується на різкому композиційному зсуві та гіркій самоіронії: замість зоряної колії та небезпеки героєві судилося скніти в хаті, де єдиною супутницею лишається банальна «кицька на печі». Цей контраст деконструює героїчну позу, оголюючи драму нездійсненного пориву молодості, замкненої в межах життєвих обставин.
Теми: туга за мандрами · романтичне бунтарство · самотність митця · контраст мрії та дійсності · поетичний богемізм