Парубоцьке

Олекса Влизько

І

Гей, піду на села у веселім марші,
Щоб за плугом взнати, чи поет і я!
Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя!

Як і кожний, буду! В парубоцькім колі
Вечором зі сміхом вийду на майдан.
(Позабувши місто, де панелі голі,
А на них самотній висиха каштан!)

Паруб’ята виб’ють закаблуки в танку,
Виб’є серце тугу — спадщину гнилу!
Громом реготати буду аж до ранку,
З перуном ходити у шовкову млу!..

Налигаю місяць за срібляні роги
(Все можливо, друзі, серцю юнака!)
І пісні закину зорями під ноги
Для дівчат веселих біля тартака.

Там на полонині, де в кущах омани,
В сутінь біля ставу, а за ставом — млин,
Безтурботно стану цілувать кохану,
І зім’ятий буде пахнути полин.

Та замало буде тихої дороги.
Усміхнеться неня: "Ну і басурман!"
Налигаю місяць за срібляні роги,
Шкереберть на ньому полечу в туман.

По далеких гонах, за далекі межі,
Мовби на казковім чудо-кораблі,—
Заберу в обійми у свої ведмежі
Все, що є ясного на оцій землі!..

Сонце ти гаряче, братику мій старший,
Мабуть, в тім і буде доленька моя,
Щоб іти на села у веселім марші
І за плугом взнати, чи поет і я!

II

Чи не серце там ото упало
У гарячу вечора долонь,
Що й у мене сонячним запалом
Вже не б’ється промінь біля скронь?

Чом сьогодні вдруге на майдані
Я дарма мою кохану жду,
І женуть імлою думи п’яні
У простір, у безвість череду?

Так шалено тягнуть хороводи,
Вибивають землю парубки,
Та ніяк з холодної колоди
Не зніму тремтячої руки…

…Де ж це ти, прийди, моя хороша!
Де ж це ти, прийди, моя ясна!..
…Золота завихрила пороша
І завмерла дзвоном в ясенах…

Б’ється бубон тонко і зухвало,
І дзвенять дзвіночки біля скронь…
…Та чи серце там ото упало
У гарячу вечора долонь?

III

Розлилася зоряна коновка,
І струмлять літавці, як вино,
В кошениці, вистеленій шовком,
За твоїм малесеньким вікном.

В’ється хміль, і серце хмелем бродить:
Жду-пожду. Мо’, вийдеш на зорі?
І здається, топлять серце води
Океанів синіх і морів.

І здається, зовсім ні до чого
Опівночі глупої краса…
…Тільки тепло падає під ноги,
Мовби порох місячний, роса…

Очеретом роги намантачив
Журавлиний місяць… Суховій…
…Як давно, либонь, уже не бачив
Я твоїх тривожних чорних вій!

Ти прийшла! І б’ється серце вовком,
І п’янять літавці, як вино,
В кошениці, вистеленій шовком,
В кошениці, вистеленій сном!

Про вірш

Розгорнута тричастинна лірико-романтична поема про нестримну молодість, парубоцьке буяння, любовну тугу та космічну закоханість у життя.

Історія

Поезія відображає неоромантичний струмінь у творчості Влизька, де поєдналися фольклорний колорит українського села та космополітична енергія оновлення.

У цей час поет багато мандрував селами й містечками України, жадібно вбираючи народну стихію пісні, танку та парубоцької відваги.

Твір засвідчив відхід від сухого урбанізму до розкішної фольклорної метафорики, сповненої барокової щедрості та юнацького захвату.

Форма

Тричастинний цикл із варіативною строфікою, де енергійний анапест першої частини переходить у схвильований тристопний амфібрахій та ямб наступних розділів.

Багатство звукопису (алітерації на 'р', 'л', 'з') та виразна пісенна ритмомелодика підсилюють атмосферу вечірніх сільських гулянь.

Як читати

Гіперболізований образ козацького парубка, який ладен «налигати місяць за срібляні роги» і полетіти шкереберть у туман, втілює титанічну міць українського фольклорного характеру.

Психологічний перехід від буйного реготу майдану до щемливої самотності в очікуванні коханої біля вікна розкриває ніжну вразливість бравурного ліричного героя.

Космічні метафори (зоряна коновка, журавлиний місяць, кошениця зі сном) перетворюють звичайне сільське побачення на містерію єднання людини з вічним космосом.

Теми: молодість і парубоцтво · фольклорна стихія · кохання і чекання · космічні образи природи · віталістична енергія

Усі поети