Дев'ята симфонія
Олекса Влизько
ДЕВ'ЯТА СИМФОНІЯ (Монолог)
Вогню! — Надлюдської любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми сонячні!
Як теплий птах
І птах вогненний, облітаю серцем
По всіх світах, — над людом простягаю
Безмежні крила. — Хай приходять всі
Під їх покрови. — Як не знайдуть раю,
То знайдуть пекло молодих обіймів,
Вселюдських, сильних, що під ними злоба
Згорить на попіл, — і звіряче серце,
Що зубом клацає та смокче кров
Свойого брата, — упаде й не встане;
Не встане, ні, й ніколи не воскресне,
Як не воскрес той, хто упаде
У кратер вогневий, бездонний кратер
Вулкана грізного — мов людське серце!..
Вогню, вогню! — Надлюдського буяння!
Любові нової, без слів, побитих
Устами євнухів, устами серць,
В перчатках вкладених, — щоб не побачив хто,
Який там льох вонючий і отруйний.
Із хробаками й червами — шляхетним брудом,
Що берегли нащадки рахітичні
Дегенератів з "голубою кров'ю", —
З гербами пишними, "красою дому",
Та гниллю ран під золотим плащем!..
Вогню, вогню! — Надлюдської любові! —
Живої — сильним, мертвої — зогнилим.
Любові буйної, гарячої (вогню!), —
Усіх речей любові чарівної,
Щоб враз любити землю, звіра, люд,
І жити сонцем, тільки сонцем жити,
Та власним потом здобувати щастя;
Своїм синам, онукам і нащадкам
Далеких днів!..
Вогню, вогню, — любові!
Хай кров кипить у грудях молодих!
Беру тебе, о, світе мій терновий,
В обійми сонячні! — В тебе любов мою,
Мов на вогонь кладу! Засяй гарячим світом,
І очі хворі бідному зціли,
І осліпи того, хто тьму сподобав, —
Сховався в льох!..
Любові і вогню!!!
ЧЕРВОНИЙ ШЛЯХ, 1927, ч. 2, с. 60; передрук із збірки ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
Про вірш
Тираноборчий віталістичний монолог, що трансформує бетховенівський пафос у вселенську революцію духу, вимагаючи всеочищувального вогню задля морального зцілення людства.
Історія
Твір апелює до фіналу славетної Дев'ятої симфонії Людвіга ван Бетховена («Ода до радості» на слова Ф. Шиллера) — символу братерства всіх людей, переосмисленого українським поетом в авангардно-революційному, романтично-експресіоністичному ключі.
Написана у добу розквіту пореволюційного модернізму другої половини 1920-х років, поема-монолог резонує з гаслами оновлення життя через радикальну духовну вітальність, очищення культури від міщанства, кланової деградації та снобізму старої аристократії.
Влизько, сам сповнений нестримної біологічної енергії та жаги життя всупереч фізичній недузі, втілив у цьому маніфесті власне кредо вольового подолання трагедії та віри у братерське перетворення людства.
Форма
Твір побудований у формі ораторського монологу або лірико-драматичної поеми, де домінує білий п'ятистопний ямб із численними анакрузами, цезурами, енжамбеманами та синкопованими ритмічними перебоями.
Архітектоніка спирається на симфонічний принцип тематичних реприз: лейтмотивні вигуки «Вогню!», «Вогню, вогню! — Надлюдської любові!» структурують твір за аналогією до музичних крещендо, чергуючи екстатичні спалахи з сатиричними викриттями.
Як читати
Образна система тексту розгортається навколо гераклітівського культу всепожираючого й оновлюючого Вогню: любов тут мислиться не як пасивне християнське всепрощення, а як язичницька, титанічна, «надлюдська» стихія, здатна спалити злобу та випекти виразки паразитизму.
У творі чітко протиставлено сонячний космос здорової, трудової вітальності («жити сонцем», «власним потом здобувати щастя») та підземний темний світ дегенерації, змальований крізь огидні образи «євнухів», «серць у перчатках», «рахітичних нащадків» і «льоху з червами під золотим плащем».
Філософський зміст поезії синтезує прометеїзм та ніцшеанські мотиви подолання кволості: вогонь постає водночас цілющим світлом для гноблених і сліпучою карою для тих, хто свідомо обрав перебування в пітьмі фальші.
Теми: віталізм · прометеїзм і тираноборство · вселюдська любов · експресіоністичний монолог · музичність у поезії