В порті стоять кораблі, і поснули над щоглами стяги,
штормом потріпані трохи, ну та нічого, веселі
ходять матроси, їм у вечірньому тихому сквері
любо сміються дівчата, маком розквітивши щоки.
Що ж, і дівчата й матроси веселі, всі безтурботні, —
завтра кудись попливуть у далеке море матроси,
завтра дівчат обійматимуть з радісним усміхом інші, —
Так вимагає море... В порті стоять кораблі.
П'ЯНИЙ КОРАБЕЛЬ. Харків, 1933, с. 18.
Ескізна урбаністично-мариністична елегія, сповнена контрасту між миттєвою безтурботністю портового спочинку та вічним, невблаганним законом морських розлук.
Твір надруковано в авторській поетичній збірці «П'яний корабель» (1933), яка засвідчила прагнення Олекси Влизька розширити географічні та тематичні обрії української поезії за межі хуторянського чи вузькокласового світовідчуття.
Влизько, будучи завсідником харківського будинку «Слово», палко прагнув відчувати ритм великого світу. Мариністика була для нього ковтком романтичного універсалізму й відлунням подорожей на Чорне та Балтійське моря, які дарували глухонімому поету потужний візуальний досвід відкритого океанічного простору.
На тлі жорсткої радянської регламентації повсякдення ця поетична замальовка зберегла рідкісну для початку 1930-х свіжість камерного ліризму, вільного від прямолінійної пропаганди.
Твір написано розкутим дольником/вільним віршем із відчутною хореїчно-ямбічною амплітудою, що імітує розгойдування морської хвилі або плавний крок вечірньої прогулянки набережною.
Композиція вірша є кільцевою: обрамлення реченням «В порті стоять кораблі» створює враження статики гавані, усередині якої розгортається швидкоплинний кінематографічний рух матросів і дівчат.
Пластика поезії тримається на живописному імпресіонізмі: пошарпані штормом прапори, що «поснули над щоглами», макові щоки дівчат, вечірній затишок тихого скверу створюють ілюзію повної безтурботності буття, на яку накладається внутрішнє відчуття ламкості моменту.
Лейтмотивом твору постає приреченість короткого людського тепла перед нездоланною потребою руху: море виступає персоніфікованою безжальною силою («Так вимагає море...»), що не терпить осілості та розриває найніжніші зв'язки.
Філософський фаталізм поезії не має трагічного надриву; це скорше стоїчне визнання плинності щастя, де любов і обійми належать теперішній секунді, бо прийдешній день належить вітрам і чужим берегам.
Теми: мариністика · плинність кохання · портове місто · фатум розлуки · імпресіонізм