Тривай, тривай, о, мрійний брате!
Покиньмо стуму і печаль!
З життям ще довго треба грати
І нести серце на одчай!
Вже не задзвонять, ні, шоломи
Забутих скитів і сармат!
Навіщо жаль? Новітні зломи
Бринять в оркестрові гармат!..
І ти, і він, і я — малеча
У безіменні гроз і мас!
Приймай життя без заперечень,
Бо з ним і логіка і час!
ЗА ВСІХ СКАЖУ. Київ, 1927.
Драматичний діалог-заклик до подолання ретроспективної елегійності перед лицем суворої та невблаганної доби індустріальних буревіїв. Твір проголошує відмову від мертвої пасивної архаїки заради тверезого, мужнього прийняття ритмів новітньої історії.
Поезія увійшла до збірки «За всіх скажу» (1927) і полемічно резонувала з тогочасними гострими дискусіями про шляхи української культури — зокрема з протистоянням неокласичного милування старовиною, пасивної романтичної туги за минулим і наступального модернізаційного оптимізму.
Олекса Влизько звертається до узагальненого сучасника-«романтика», закликаючи не тікати у вигадані чи застиглі історичні міражі (скіфські та сарматські міфи, що були популярними серед певної частини української інтелігенції початку ХХ століття), а витримувати напругу пореволюційного зламу й брати на себе відповідальність за майбутнє.
Твір написано класичним чотиристопним ямбом із пірихіями, що забезпечує чіткий, маршовий, ритмічно пружний рух вірша. Римування перехресне (АбАб) із закономірним чергуванням жіночих та чоловічих закінчень («брате — грати», «печаль — одчай», «шоломи — зломи», «сармат — гармат»).
Архітектоніка поезії базується на прийомі риторичної полеміки з уявним адресатом: від імперативного заклику першої строфи через іронічно-драматичне заперечення ретроспекції в другій — до категоричного філософсько-раціонального узагальнення у фіналі.
Твір розгортає концепт трагічного оптимізму доби раннього модернізму. Метафора «життя як гри на одчай» свідчить, що автор не прагне спрощеного безхмарного конформізму: він свідомий колосальної небезпеки й жорстокості епохи, але вимагає від людини повної присутності в моменті, а не втечі в сльозливу «стуму і печаль».
Образ «шоломів забутих скитів і сармат» постає символом закостенілої романтизації архаїки, яка безсила перед новою симфонією століття — «оркестром гармат» і «новітніми зломами». Визнання себе, адресата й усього соціуму «малечею у безіменні гроз і мас» не принижує індивіда, а навпаки, вводить його у великий масштаб буття, де підкорення «логіці й часу» стає вищим проявом екзистенційної мужності.
Теми: подолання романтичної туги · мужність і виклик долі · історичний злам · людина і маса · прийняття сучасності · залізна доба